Бачу, нема іншого виходу, тільки самому перевірити, куди поділося ще одне християнча. А де ж його шукати, як не там, де воно є, — я це точно знаю. Я кружляв довкола обійстя Беґзади, все чекав, коли відчиняться ворота, щоб зазирнути, та, як на лихо, ніхто не приходив, і не вдавалося застати, коли вдовиця іде на базар. Так тривало шість-сім днів, я припинив ходити обідати, одного разу навіть заночував під горіхом у садку через дорогу, але ворота все ніяк не відчинялися.
І тоді одного ранку його рука опустилася мені на плече.
Підкрався до мене з-за спини, ніби кицька, я навіть кроків не почув, не вловив дихання, і отак він просто вхопив мене за плече. До тієї миті був нічим, був повітрям, але нагло ожив. Без жодної волосини на обличчі, піт залива йому очі, бо немає ні брів, ні вій, от і мружиться, ніби постійно на сонце дивиться. Спитав, що я роблю тут. Я відповів: «Нічого, стою собі». — «Як це — стоїш, коли сидиш навпочіпки? Отак», — каже і присідає поруч. «Ну, — кажу, — якщо ти можеш так сидіти, то чому не можу я?» — «Воно-то так, — відповідає він, — але ніхто так не сидить цілий тиждень».
Отже, ходжа Алія Ферізович, по-народному Альйо, а по-дитячому ходжа-яйце, бачив мене усі сім днів, поки я чекав, коли відчиняться ворота обійстя Беґзади, щоб з’ясувати, одна там у неї дитина чи двоє. Ніхто, крім нього, не знав, що я тут, бо нікого це не цікавило. А от його цікавило. Чи запитає ще хтось, окрім мене, чому? Не запитає, як ніхто не запитав, куди подівся сімнадцятий сирота, і як це в покійного Мехмеда Крджалича через десять місяців по смерті син народився, і чому мечеть у нашому містечку прозвали Кіптягою. Про останнє, правда, могли питати, але припинили, щойно громовиці припинили бити в мінарет.
Такий у нас народ. Про добро не питає, а зло швидко забуває.
Із того дня я зачинився вдома і чекав. У п’ятницю не пішов у мечеть. Наступної п’ятниці мене теж не було, як і в усі п’ятниці того року. «Чи хтось питав про мене?» — кажу до батька. «Ніхто, їй-бо». — «Чи хтось питав про мене?» — «Ніхто, їй-бо». — «Чи хтось питав про мене?» — «Ніхто, всі лише поглядають на мене скоса, ніби я ведмідь, а вони бояться, що про мед їх запитаю. Та вийди ж ти на вулицю, синку, заради батька, якщо не заради себе».
Я послухався батька й вийшов на вулицю, і мав на що подивитися. Був гарний весняний день, після довгої зими розквітли й фруктові дерева, і люди, а Беґзада-ханим вивела свого Мехо на прогулянку. Все очима блискала у вікна крамничок, все мацала шовки на ятках, все розпитувала про здоров’я поважних господинь і пальцем на малого показувала. Мовляв, який же він гарний, який же розумний, його б у великі школи відправити, наш Альйо каже, що у вісімнадцять років з нього вже готовий гафіз буде… Я дивлюся, і слухаю, і стямитися не можу!
Невже я єдиний, хто бачить, що ця дитина — не Мехо? Так, хлопець блакитноокий, але в сина Беґзади очі каламутні, ніби в потік налили лугу, а в цього малого обидва ока ясні, ясніших і не буває. Хай навіть він тричі вивчить напам’ять Коран, лишиться тим, ким є, — Мілошевим братом, а не дитям нашого спільного сорому. Сорому Беґзади, яка того року, коли громовиці били, вчинила таке, чого людські вуста і вимовити не сміють, а наш цей сором тому, що не хочемо бачити: волосся, борода та брови нашого ходжі вже в пеклі. Решта потрапить туди разом і усіма нами.
Чому Бог випробовує мене, якщо я не вчинив ніякого зла? Навіть не думав про це. Лише на власні очі дивився, що діється в містечку. А тепер мав би виправити те, що виправити неможливо. Шайтан ховається поміж тисячі та однієї гвоздики.
Вирішив я Мілошевого брата відправити до рідні, а мутноокому Мехо нехай Бог помагає, якщо тільки проклята мати його ще не задушила і не зарила у гній у стайні. Мені й уві сні не могло наснитися, що муситиму таке вчинити, і порадитися було ні з ким. Батько вже старий і поволі спадає з розуму, а на додачу він з тих людей, які воліють не бачити того, що бачать. Мати любить мене більше за Бога, тому завжди тримала подалі від усякого зла. Коли б дізналися, що я маю на думці і що збираюся зробити, вони обоє у ланцюги б мене закували. Не дозволили б здійснити те, що мушу, навіть якби через те світ запався.
Певне, бунт ущух, а візир лишився той самий, бо люди почали вертатися з лісу без жаху в очах, і не хапався більше за голову кожен, у кого коса затупилася. У Боснії запанував мир, хоч і неясно було, скільки він протриває. Може, сто років, а може, й трьох днів не протримається, — залежно від того, скільки часу знадобиться, щоб кров закипіла. Створюючи наш світ і цю землю в ньому, розділяючи людей на віру й невіру, на півмісяць і хрест, добрий наш Аллаг у всьому зробив нас різними, і тільки одне маємо спільне. Ми гинемо легко і не шукаючи причин, вони самі знаходяться. А Він сидить на небесному престолі й дивується, як мало ми цінуємо життя, поки його маємо, і скільки сліз проливаємо, коли воно закінчується. Та якщо навіть не від Бога все, що стає нашою долею, історія про розумне християнча і тупе мусульманське байстря точно від Бога. Вона випробовує нас, як старий дід кінчиком язика пробує, чи гаряча кава, щоб не дути, ніби жіночка якась, і не обпектися, як малолітка, якому і каву пити зарано. Чому мені випало рятувати цю місцину на краю світу, про те не думатиму, щоб не завагатися.