У той час, коли про Івана Завишина ніхто вже й чути не хотів, коли люди окільними шляхами обходили його будинки, п’ять руїн і два, що тільки мають стати ними, а його імені не згадували навіть у найбезневинніших розмовах, — у той час на острові Сусак одна жінка народила сина й дала йому, за велінням батька, ім’я Аладин. Такого імені не було ні в кого у цих краях, та ніхто не дивувався. Моряки якого тільки дідька не притягнуть додому: шаблі з Дамаска, кальяни з Каїра, секстанти з Маніли, різноманітні хвороби з різних крав, то чому б і не таке ім’я. Піп, який дитя хрестив, сказав, що в церковні книги запише його Карлом, а батько й матір можуть кликати його як заманеться. Все одно в Судний день розпізнаватимуть нас не по земних іменах, а по глині, з якої нас зліплено. На сороковий день після народження Аладина його батько несподівано з’явився вдома. «Я вбив людину, — сказав тоді, — і мусив утекти з корабля. Без сумніву, мене шукають, і знайдуть без сумніву, якщо не втечу дуже далеко. Хочу тільки сина побачити. Якщо й не запам’ятає мене, хай лишиться йому від мене знак».
В узголів’ї хлопчика поклав фінського ножа. Лезо так яскраво зблиснуло в світлі гасової лампи, що здалося, ніби в невеликій бідній хатині спалахнули три маяки мису Доброї Надії. Сліз на жінчиних щоках він не побачив. Бо й не дивився на неї. Пильно розглядав малого, намагаючись у його обличчі розпізнати дорослі риси, ті, в яких виявляється схожість між сином і батьком, та не знайшов їх, бо такі риси прорізуються, коли людське дитинча починає пам’ятати. А до того часу ще потрібно було почекати.
Він пішов розчарований, бо не лишив на Аладинові свого знака. Чи тільки здавалося, що не лишив.
Мати сховала ніж на буфет, щоб не потрапив хлопчикові на очі, коли той підросте. Її не лякало лезо, вона, мабуть, освітлювала б ним халупку, якби жила сама, але чорні здогади охоплювали її через три риски, вирізані на колодці з рожевого дерева. Її чоловік убив не один раз, учинив так іще двічі, зі смаком, і не хотів про це забувати. Мусив бути ще й другий ніж, яким він закарбував злочини першого, і дай Боже, щоб там на колодці теж не було позначок.
Знала, що чоловік не повернеться, і не хотіла його пам’ятати. Вирішила ніколи не розповідати малому про батька.
Але марно: щойно заговоривши, Аладин уже вимовляв його ім’я. «Мій тато моряк», — сказав, коли ще в штанці пісяв. Ще дибуляючи непевним кроком у дворі, він уже знав назви островів у Північному морі. Нічого дивного не було б, якби Аладин мав од кого почути це все. Але ні вона, ні будь-хто інший не казали дитині, як звати її батька, і ніхто не міг знати, що він моряк. Назви островів мати знала, бо колись давно, ще вірячи в благословення їхнього шлюбу, вивчила їх від чоловіка однієї зимової ночі без свічок та гасової лампи. Хлопчик усе знав сам, йому й казати не довелося.
Подумала: може, вона говорить уві сні? Щоб нещастя не ширилося і щоб Аладин з її провини не перейняв батькового зла, щоночі перед сном вона вкладала собі до рота сиру картоплину і обв’язувала вуста хусткою, щоб не виплюнути уві сні. Так була певна, що не говоритиме зайвого.
«Де ніж?» — спитав одного прекрасного дня Аладин. У ту мить під кожним її хребцем наче крижана градина луснула. «Немає ножа», — відповіла. «Як немає?» — здивувався Аладин. «Батько його для мене залишив. Ти не зберегла?»
В очах у нього не було злості. Він виглядав розчарованою дитиною, що навіть і не плаче. Він ніколи не плакав. Був спокійний, тихий і слухняний, в усьому кращий за решту дітей на острові. Нічого, крім назв островів у Північному морі, не тривожило в ньому. Мати вилізла на стілець і намацала фінського ножа. Аладин узяв ганчірку і протер лезо. «Гарний ніж, — мовив. — Таким і живу мушлю можна відкрити».
Назавтра ж і спробував це зробити. Пролунав короткий крик, наче мартин озвався чи жінка послизнулася біля водозбірні, а тоді він з’явився у дверях з розрізаною долонею. Від кореня вказівного пальця навскоси тягнувся поріз, із якого юшила кров. Начеб малий намагався виправити лінію життя. Мати обклала йому долоню ганчірками, перев’язала передпліччя, але кров не зупинялася. «Ось тобі й фінський ніж», — казала вона, намагаючись викликати в сина сльози. Тоді їй було б легше. Він не заплакав.
«Люди, допоможіть мені, дитина моя вмирає!» — полетіла мати містом. Народ ховався по домівках, жінки відводили погляди убік, чоловіки з потрійним завзяттям веслували у відкрите море. Недобре опинитися поблизу місця, де вмирає дитина. Молода душа міцна, жилава, і запросто може у смертну годину переселитися в інше тіло. А тоді починається боротьба, яку зазвичай називають божевіллям. Дві душі борються за одне тіло, та оскільки корінну неможливо викинути геть, бо хай яка вона слабка, все ж сидить у власному гнізді, з божевільною людиною найчастіше вмирають чи відходять дві душі; тож і жалоба мала би бути подвійною. Зазвичай воно не так, але це говорить лише про те, що людям, які залишаються на землі, не стільки жаль втраченої душі, скільки страшно через відсутність тіла, до якого вони звикли. Та це вже інша історія, і тут вона має значення, хіба щоб зрозуміти, чому люди тікали від Аладинової матері. Було б інакше, якби вона просто сказала, що дитина розрізала долоню і кров ніяк не спиняється.