Додаткову складність для майбутнього дослідника може становити і той факт, що ім’я Сави Турудії-Костича фігурує тільки у трьох офіційних документах зниклої вже держави. У муніципальній книзі народжень, у реєстрі осіб, що постійно мешкають у Заєчарі, і в списку учнів першого класу початкової школи «Іван Ґоран Ковачич». У другому класі такого учня вже немає, немає й записів про перехід до іншої школи, хоч і мали би бути, відповідно до тодішніх правил. У Заєчарі Саву Турудію-Костича ніхто не пам’ятає, а його батьків, Вукосаву й Славолюба, неможливо розшукати. Вони не живуть у тому місті, але й у книзі смертей їх теж немає. Немає й відомостей про зміну постійного місця проживання в муніципалітеті. Вони жили на вулиці Бориса Кідрича, будинок 12. Будинку з цим номером нині також не існує, його знесли 1984 року.
Однак можна було б вийти на слід вантажівки, в якій, за повідомленням «Вечірніх новин», загинув Сава Турудія-Костич. У тодішньому управлінні державної безпеки в Баїній Башті, ближче до кінця війни перейменованому в поліцейське управління, зберігається дозвільний документ на вантажівку марки «FAP», вироблену 1962 року і зареєстровану в Тузлі на ім’я Степана Керошевича, постійного мешканця Власениці, Соціалістична Республіка Боснія і Герцеґовина. Дозвіл супроводжується короткою службовою запискою, зробленою від руки кирилицею: «Відновленню не підлягає. Розпорядитися про утилізацію решток коштом власника транспортного засобу!».
Той, хто написав таку записку, очевидно, хотів дотриматися формальної процедури і тим самим зняти з себе гіпотетичну відповідальність за вивезення знищеної вантажівки; для більш поінформованих свідків історичних подій, яким майбутній дослідник із Вашингтона бути не мусить, записка виступає еталоном цинізму сильних світу цього. З імені власника вантажівки, а отже, — з його ймовірної етнічної приналежності можна легко виснувати, що в Степана Керошевича влітку 1992 року машину було конфісковано. Керівництво сербської громади Власениці одразу ж після вступу до міста видало наказ про загальну «мобілізацію транспортних засобів і техніки», тож малоймовірно, що Керошевич міг зберегти за собою свою вантажівку, навіть якби його не витурили з міста як хорвата. Поліцейський, що склав записку, все це чудово знав. Єдине, що залишалося для нього невідомим, та й не особливо його цікавило, — те, що Степан Керошевич пережив захоплення Власениці сербами і що йому вдалося втекти до Тузли. У день знищення його вантажівки сам він у будинку Нусрета Зукановича перебудовував велику спальню, перетворюючи її на дві менші кімнати: одну для Нусретової доньки, іншу для сина. Зуканович пристойно розрахувався з ним за цю роботу, ще й допоміг дістати фургон «фольксваген», яким Степан упродовж наступних місяців і років возитиме цеглу й цемент.
Старою вантажівкою він дуже не переймався: «Як прийшло, так і пішло!» — але казав, мовляв, добре, що лишилася невитраченою та тисяча марок, яку планував інвестувати в нову коробку передач. Якби в автомеханіка Йово Баралича за п’ять днів до окупації не стався напад апендициту, Степан залишився б і без тих грошей. Але, може, аварія коло Баїної Башти сталась якраз через несправність коробки передач у його вантажівці. Це аж ніяк не є причиною, щоб Керошевич мав почуватися винним у смерті незнайомого молодика, Сави Турудії-Костича, та все ж, за п’ять років по тому, дізнавшись про долю своєї «FAP»-ки, він трохи подумав про нього. Зітхнув і знизав плечима. Степан Керошевич належав до тих нечисленних людей, які легко відмовилися б від тисячі марок — великих грошей для нього, — аби змінити долю хлопця, про якого ніхто нічого не знав. Чи майже нічого!
Керошевич, однак, міг припустити, яким чином Сава Турудія-Костич із ще десятьма людьми опинився в його вантажівці. Конфіскованими автомобілями, яких було загалом дев’ять, вантажівками й фургонами різних розмірів, типів та віку, розпоряджався Мілун Сладойє — «Гепард». До війни Сладойє був поручником ЮНА, дислокувався у Хан Пєску і відразу ж після нападу на Словенію був звільнений зі служби «за власним бажанням». Тоді він заснував «загін оборони сербського населення і споконвічних сербських теренів “Мілош Обілич”», у народі відомий як «Котяча бригада», бо в ній, окрім Гепарда, були ще й Рись, Кугуар, Пантера, Лев, Левеня, Тигр… Вони вели бої на території Подриня, а коли війна перейшла у нову фазу, вантажівками «Котячої бригади» возили добровольців вихідного дня із Сербії, різних пройдисвітів, рідше — справжніх авантюристів чи спраглих слави підлітків. Ті приїздили переважно на гори довкола Сараєва, залишалися там на два-три дні, а тоді поверталися додому. За цей хворобливий туристичний маршрут Гепард брав плату по п’ятдесят марок з людини, окрім випадків, коли йому щастило мати справу з іноземною групою. Одному французькому філософові триденне перебування в окопах на Требевичі коштувало п’ять тисяч німецьких марок, і лише трохи дешевше тур обійшовся трьом акторам та одній акторці, трупі, що гостювала на белградському кінофестивалі з якимось фільмом спільного болгарсько-німецького виробництва і забажала безпосередньо на місці подій перевірити автентичність піротехнічних ефектів над Сараєвом. У роботу Гепарда ніхто не втручався, але йому було заборонено доправляти на Требевич власну зброю. Військо брало з нього гроші за оренду кулеметів і мінометів, а оскільки кожен, хто приїздив на таке сафарі, завжди хотів трохи постріляти, то успіх справи Гепарда був також і в інтересах бойових командирів. Турист, який — звісно, після Гепардового інструктажу — хотів скинути на місто мінометний снаряд, сплачував додаткові сто марок.