Прокинувся бадьорий і легкий, миттю забувши, що з ним відбувалося вночі. Він гасав повсюди, насолоджувався славою, стримував марнославство й гордість, забороняв старим цілувати йому руку і раз у раз думав про Бога. Не марнославство було причиною Абу Юсуфового щастя, та й погордливим він ураз не зробився. Він був живий, мураха Божа під широким небом, і йому здавалося, що нема й не може бути щастя, більшого за це. Якби хтось його тоді запитав про рай, Абу Юсуф був би спантеличений. Його душа не знала кращого раю за той, у якому він жив. Якщо це й гріх, тоді Абу Юсуф був грішний, а нічний дурман став його карою.
Він вклався спати, навіть не згадавши, як йому було минулої ночі. В шатрі він витримав менш як півгодини. Вискочив надвір, серце шалено калатало, а в горлі наче лежав тяжелезний камінь. Довгий час знадобився, щоб камінь той зник, а Абу Юсуф зміг прилягти на килимок біля свого шатра.
А тоді знову настав день, схожий на вчорашній, сповнений щастя і радості, а за ним — ще страшніша ніч. Минули місяці, перш ніж Абу Юсуф відмовився від спроб заночувати в шатрі. Холодними ночами він з головою закутувався у верблюжі шкури, тільки ніс стирчав, і розплющував одне око вві сні. Щопівгодини. Аби лише перевірити, чи є ще над ним небо й зірки.
Невдовзі знову настали часи війни, а що далі переміщувалися кордони, то менше лишалося порядку поміж людей. Може, світлий падишах і в Боже ім’я панував, але Бог очевидно не хотів, щоб його імперія простяглася по всій земній кулі. Покривало може бути завдовжки в кілька метрів, але воно повинно мати край, килим може бути широкий, як найбільша стамбульська мечеть, але й у того килима край є. Тільки імперія не мала краю, і нічого доброго не могло з цього вийти. Абу Юсуф це знав, але вголос нічого не казав. І саме тому, що мовчав, його слава була винагороджена імператорською ласкою.
Його спитали, в якому місті він хотів би побудувати свій палац. У тому, де найрідше йде дощ.
Так і побудували для Абу Юсуфа в Бенґазі палац із білого каменю, який, коли дивитися знадвору, був найкрасивішою будівлею від Марокко до Сирії. Але Абу Юсуф наказав, щоб його дім, дар великого падишаха за всі здійснені подвиги, не сміли накривати дахом. Архітектор Хусейн сказав йому, що дах він зробити мусить. Якщо ти його зробиш, я всередину й кроку не ступлю, а тобі накажу вийняти очі й повідрубувати пальці, і ти не зможеш більше будувати. Так і побудував Хусейн у Бенґазі палац без даху. Але недовго Абу Юсуф у ньому прожив, бо Хусейн пішов повідомити падишахові, що йому не дозволено було зробити дах. Боявся, нещасний, що правитель стратить його, якщо від інших почує про химерну споруду.
Падишах звелів задушити Хусейна на очах у натовпу, але не за те, що той не зробив даху, а за те, що прийшов доносити, як шпигун, хоч ніхто його про те й не просив. Того ж дня відправив своїх людей, щоб привели до нього Абу Юсуфа.
«Ти хоч знаєш, людський хробаче, як я відплачу за твою зневагу?»
Абу Юсуф мовчав і все схиляв голову, мало чолом не припав владареві до ніг. Не міг йому сказати, що аж ніяк не зневагою до його дару є те, через що заборонив архітекторові Хусейну зводити дах палацу.
«Якби ти сім голів мав, а я кожну з них відрубав — було б і того замало!» — лютував падишах.
І замість стратити нещасного Абу Юсуфа, звелів відправити його у вигнання в Боснію. І щоб він більше й не чув про нього.
Так і сталося. Закували Абу Юсуфа Абделґані в ланцюги й кинули на корабель, що відпливав до Албанії. «Тільки не замикайте мене, — благав Абу Юсуф, — Богом присягаюсь, я не тікатиму». — «Тобі й нема куди бігти», — вишкірився один із тих, хто ще вчора дивився на нього знизу вгору. Але його й не зачиняли, просто прив’язували, як собаку, перед заїздами по дорозі через Албанію, Санджак та Боснію, і все далі й далі на захід. Якщо хтось і запитував про раба, чому його в таких умовах тримають, він же розхворіється й помре, а шкода буде, бо ж він іще сильний, — сторожа його сміялася, а сам Абу Юсуф так страшно скреготів зубами, що цікавий утікав якнайскоріше.
На небі було все менше зірок, і все частіше наставали ночі, коли не було видно жодної. Це тривожило його і лякало більше, ніж роса, від якої щоранку прокидався мокрим. Часом підходила і якась тварина, обнюхувала його і йшла своєю дорогою. Зусібіч долинали крики — страшніших він і на війні не чув, — тож Абу Юсуф думав, що в цих краях заведено катувати людей ночами. Йому знадобиться час, аби зрозуміти, що це не людські голоси, а звірині. Бог дозволить йому познайомитися з вовком, ведмедем, лисицею і зайцем і стати першим зі свого коліна, хто розрізнятиме цих звірів за голосами та звуками.