Привели його у містечко на краю світу. Базар на сім-вісім крамниць, мечеть і халупки, зліплені з болота й розкидані долиною ріки, більше схожої на гірський потічок, ніж на серйозну воду. Поглядом він пошукав на довколишніх горах фортецю, але її не було. Потім дивився на людей. Світлошкірі старці з сивими бородами сиділи перед своїми крамницями, курили люльки й удавали, що не помічають ні його, ні сторожі, яка його веде. Їм було байдуже і до нього, і до фортеці, якої нема. Вони тільки чекали, доки валка пройде і зникне. А тоді почали збиратися діти. Спершу вони позирали звіддалік, а коли побачили, що їх ніхто не проганяє, стали наближатися. Волосся в них було кольору соломи й пустельного піску, в руках вони несли каміння й дивилися трохи на нього, а трохи на сторожу — чи дозволить камінням у нього кидати. Абу Юсуф подумав, що вже давно був би мертвий і спокійний, якби його залишили лежати під фортецею, яку він захопив. Його відвели до коваля, щоб зняв із нього кайдани. Той зробив це швидко і навіть не поглянув йому в очі. Краще не пам’ятати людину, з якої ти знімав кайдани, бо завтра можеш зустріти її вже вільною, і невідомо, кому при цій зустрічі буде ніяковіше. Потім його відвели до хатини, показали мішок із борошном, діжку з оливою, сокиру, серп і мотику. Пішли, не попрощавшись.
Так розпочалося лихоліття Абу Юсуфа Абделґані. Попервах його не мучив нічний дурман.
Він спав у садку за будинком, тоді стояла одна з найпогідніших тутешніх весен, тож і ночі були тепліші, ніж у пустелі, і зірок на небі не бракувало. З людьми він обмінювався мовчанням, а якщо хтось на нього дивився — Абу Юсуф дивився на нього також, і навіть діти вже не хапалися за каміння, коли його бачили. Але невдовзі сталося те, що змусило їх познайомитися ближче. Була п’ятниця, час джума-намазу, коли з гори спустилися вершники. Їх було зо двадцятеро, вони стріляли, попереджаючи про своє наближення, тож старці заховалися у своїх будинках, а матері побігли околицею, хапаючи дітей.
Абу Юсуф стояв, дивився на людей на конях і ніяк не міг збагнути, хто вони й навіщо прийшли. І не розумів, чому всі від них утікають. Та коли ті почали вриватися до крамниць і виносити звідти добро, йому почало прояснюватися. У місто без фортеці міг спуститися кожен, хто хотів, і взяти все, що йому заманеться.
Він пішов додому, взяв сокиру і став перед крамницею, до якої щойно забіг один із розбійників. Дочекався, коли той вийде з мішком борошна в руках, а тоді замахнувся сокирою і щосили вдарив його в потилицю. Чоловік, і не зойкнувши, впав у пилюку, Абу Юсуф забрав у нього кинджал, рушницю і набійницю, і пішов далі. Зарізав ще двох, перш ніж решта помітили, що відбувається щось незвичне. Тоді розгорівся бій, під час якого спалахнув базар, кулі летіли на всі боки, і він сам не знав, скільки точно тих розбійників, а вони навіть не здогадувалися, що він один проти них.
Після битви залишилося лежати восьмеро мертвих нападників і дев’ятий, що корчився й кричав, тримаючи в руках власні кишки, — решта втекли. Абу Юсуф підійшов до пораненого, вхопив його за волосся і перерізав горло.
Йдучи додому, він навіть не здогадувався, що весь цей час за ним спостерігали сотні очей. Коли він убив першого, люди подумали, що Абу Юсуфа слід прикінчити, щоб не чинив безладу в місті. Коли вбив другого, люди похололи від жаху, бо ж знали, що розбійники помстяться простому людові. Але коли вбив останнього, а після того ще й спокійно зарізав пораненого, щоб не мучився, значно спокійніше, ніж будь-хто з них убивав коня, коли той ламав ногу, Абу Юсуф в очах містян зробився тим, ким уже був колись. Ґазією, яким захоплюватимуться, про якого розповідатимуть історії, і в тих історіях сильно перебільшуватимуть його подвиги, той, хто пануватиме над ними — без заперечень, якщо тільки захоче і якщо йому буде потрібна та влада.
Йому принесли живого барана.
І килим, витканий в Ісфагані.
Коропа з головою завбільшки з дитячу.
Привели жінку, щоб приготувала коропа. Поки він їв, вона сиділа навколішки коло столика, готова схопитися і зняти для нього сонце з небес. Якби тільки Абу Юсуф про це попросив.
Але він нічого не просив. Не розумів, що ті люди говорять, і вони теж не розуміли його. Єдиний, з ким він міг перемовитися кількома словами, був імам, молодий і вродливий чоловік, народжений у Сараєві, — але тільки словами з коранічних сур. Вони обоє знали їхнє значення, але не мову, щоб нею продовжити розмову.
Йому принесли дубову скриню із золотим замком і ключем.