І поки місто готувалося до майбутньої битви, Абу Юсуф ночами мерзнув у снігу, а вдень розпалював вогонь і сушив покривала. Найбільшою проблемою було те, що овечі шкури за деякий час твердли від вологи, тож він мусив роздобувати нові. Тим-то впродовж місяця через це гинуло чимале овече стадо, а все через нього і його нічний дурман. Кажуть, був колись один ходжа із Солуна, втілена шляхетність, доброта й побожність, не курив, не лаявся, а про вино й казати годі. Але одного разу когось лихий підбив намовити його, щоб зробив затяжку-другу з кальяну — добрий був опіум, македонський. З тієї хвилини і аж до смерті добрий гаджія замість людських бачив бичачі голови. Тільки коли дивився у дзеркало, бачив людину. Помер, кажуть, від самотності.
Цю історію розповідали в Сирії та Місирі, Абу Юсуф чув її сотні разів, щоразу, коли хтось закурював кальян, але не вірив у неї, аж доки його опосів нічний дурман. Добрий ходжа принаймні міг винуватити в усьому опіум, Абу Юсуф же в усьому звинувачував свою дурну голову, що змушувала його летіти попереду інших. Гіршою за смерть була для нього нескінченність чекання. Так було й тепер. Він знав, що туман спуститься, але не знав коли. Боявся, щоб котрогось ранку його не розбудило небо, налігши йому на носа й чоло.
То був один із перших днів весни, коли імам увечері постукав у його двері. Махав руками й робив жахливі гримаси, перетворювався то на одного, то на другого чоловіка. Перегинався навпіл, тоді враз спинався навшпиньки, а потім втягував голову в плечі й удавав із себе горбаня. Ніс його ставав із добрячу картоплину, відтак загострювався на кінці, чисто як спис, а тоді розквітав, наче від сифілісу. Імам виробляв такі чудеса, що якби його побачили в Стамбулі чи в Дамаску, одразу сказали б: «Кинь дурну роботу, який з тебе імам, краще берися за бубон і барабан, великі гроші заробиш ярмарковим штукарем». Абу Юсуфу все було ясно! Старці всі як один подуріли, не знати, котрому гірше: чи тому, хто не може посцяти, чи тому, хто кожні п’ять хвилин сцить, тому, в котрого спина болить, чи його ровесникові, якому болить ключиця, що її зламав замолоду, впавши з коня. Імам усе чудово йому розтлумачив.
Завтра, може, ще й обійдеться якось, але позавтра прийде туман, якого давно не було!
Абу Юсуф устав на світанку, вбрався у те, в чому прийшов у Боснію, міцно підперезався, набив заряди порохом і з рушницею, пістолем та кинджалом вийшов зі свого будинку. Перед ним у повному мовчанні стояли молоді хлопці й зрілі чоловіки, п’ятдесят, усі як один світловолосі й синьоокі, зовсім не схожі на героїв. Ех, якби хоч трохи вугілля, щоб волосся їм зачорнити, тоді б виглядали страшніше. Але де тепер знайдеш вугілля? Абу Юсуф швидко покинув свою ідею. Нехай ідуть у бій такими, якими їх добрий Аллаг створив! Він знає, навіщо й такі потрібні.
Народ саме повиходив із церкви, коли все почорніло вгорі над Драче. З муру й зі скель, із крон шовковиць та залізного дерева, з кущів та заростів ожини, з неба і з хмар вискочили люті турки. Розмахували ножами й стріляли з рушниць, аж люди інстинктивно почали озиратися. На кого ж це, милий Боже, така атака? Що за сила їм протистоїть?
Та не було жодної супротивної сили. Турки напали на село Драче, на людей, що виходили з церкви, і ось уже ріжуть усе перед собою, ось уже розмотуються кишки по бруківці, падають голови й котяться згори вниз, у напрямку міста. І продовжують кричати оті мертві голови, щоб їх почуло міське панство і їхні венеційські хазяї: люті турки нападають і не спиняться, поки до моря не дійдуть! Розтопчуть хрест і всі хрещені душі, якщо хтось їх, матінко мила, не зупинить.
Навряд чи хто з тутешніх устиг вхопитися за сікача, щоб ним турка розкраяти, а пістоль з нашого боку точно жоден не вистрілив, кожен тільки намагався вхопити дружину й дітей і з ними кинутися навтьоки. Озирнутися не встигли — ціле Драче було на Міятовому падолі й поміж розколин, куди ходилося по воду.
«Що це було, люди Божі?»
Але не було кому відповісти. Стоять чоловіки, їхні руки висять бездіяльні й непотрібні, висять, як члени у стариганів, а жінки заціпеніли й не знають, як починати голосити, не знають слів для такої нагоди.
«Що це має бути, люди Божі?» — знову запитував хтось.
Ми провели день, видивляючись, що турки зроблять із нашим селом. Ми добре бачили кожен будинок і їх, як ганяють довкола будинків. Потім збираються коло церкви, мабуть, щоб подивитися, чи є серед них убиті й поранені.