На коні він відпровадив мандрівника уздовж річки аж до Муратового заїзду, побажав йому щастя в житті і ніколи не зустрічатися з лихими людьми у своїх подорожах. «Нехай будуть нерозумні, нехай будуть божевільні, тільки щоб злого на думці не мали!» — сказав йому на прощання і, не дочекавшись мандрівникової відповіді словом чи мімікою, повернув коня і поїхав своєю дорогою. Абу Юсуф Абделґані, чиє ім’я правильно записано в рукописі Жана-Поля Дебора; і коли одного дня цей рукопис таки опублікують, чи принаймні у відсканованому вигляді він потрапить до Бібліотеки Конгресу у Вашингтоні, Абу Юсуф опиниться в абетковому покажчику всіх абеткових покажчиків достатньо близько від імені Сави Косача-Турудії, молодика, винного в тому, що Абу Юсуфова історія ніколи не буде розказана.
Французу він не сказав, чи, може, сказав, але Жан-Поль не визнав це вартим запису, що перед малою сільською церквою з краєвидом на море він розгорнув папір, умочив перо в чорнило і…
Літо видалося несподівано дощовим. Щоранку він прокидався мокрий, а впродовж кількох липневих та серпневих днів йому здавалося, що туман ось-ось спуститься на місто. Залишався лежати, немов прикутий, на вже зогнилих покривалах, хапався руками за землю, притискав забрьохані краї своєї долами, бгав їх щосили, поки кров не порскала з-під нігтів. Бозна-вкотре помирав Абу Юсуф і переживав свою смерть щораз важче. Коли небо трохи прояснювалося і зникали ті туманні пасма, яких інші люди й не помічають і які звично з’являються у долинах усіх боснійських річок та потічків, Абу Юсуф ішов до імама, щоб сповістити його про наближення часу, коли знову треба стерегтися розбійницьких нападів.
Імам його уважно слухав і тільки кивав головою, мовляв, так, авжеж, нема спокою поруч із гяурами, до Судного дня наші душі не спочинуть в одній, Творцевій. Утішав його поглядом і своїм мовчанням, хоч імам усе краще розумів турецьку, та й Абу Юсуф потроху заговорював боснійською. Але що скажеш чоловікові, який спить у садку, боїться низького неба і вигадує розбійників? Імам не розумів, чому Абу Юсуф такий. Не божевільний наче і не переймається міською славою, а тим більше війнами, але що ж таке коїться в його нещасній душі, що кожен дощ потьмарює йому розум? Не міг його запитати, та й не хотів, щоб Абу Юсуф запідозрив, що його викрито; а він таки розгадав його, ще коли той присилав гінця в місто, щоб запитати, чи розійшовся туман, і коли просив перо й папір. Імаму, однак, важливо було, щоб і люди в місті не здогадалися, що з Абу Юсуфом щось негаразд, тому на кожній п’ятничній молитві говорив про Абу Юсуфову відвагу, його чисту віру і про те, що від міста вже каменя на камені не лишилося б, якби Милостивий Аллаг не послав сина пустелі, щоб захистив народ від розбійників. Рано, геть зарано настала осінь, застогнали й заскаржилися старці, кілька їх померло, але якраз стільки ж молодших до того часу зістарилося; тож одного пообіддя Абу Юсуф квапливо зібрав міське військо і рушив за гору.
У Драче люди усвідомлювали дві речі. Турки повернуться, а допомога з міста не прийде. Ціле літо готувалися до битви: підростали юнаки, готові взятися за шаблі й рушниці, купувалося порох, кувалося залізо, залунали героїчні пісні. Ось як усе пішло! Старійшини вирішили, що кожен будинок у селі має віддавати половину заробленого з торгівлі на міському ринку в загальну скарбницю — на рушниці й набої. Люди спершу збунтувалися, та коли піп Іван пригрозив, мовляв, він власними руками покотить з гори того, хто не стане платити, і по дорозі ще й лупцюватиме, як його лупцював князів намісник, народ змирився. Невдовзі зметикували, що власні втрати можуть відшкодувати, беручи в місті за барана не один, а два дукати. Так, люди в місті на перше зростання цін заскрипіли зубами і ще сильніше зненавиділи селюків із Драче, але й у них не було вибору.
З першими діжками пороху з’явились і перші співці. Переважно старші чоловіки, що ставали у коло, обіймали один одного за плечі й заводили пісню. Чути їх було з вершини гори аж до моря, співали про лютих турків, що вже були тут і прийдуть знову, а все інше в тих їхніх піснях було складене зі слів, які розтлумачували мало, але від них стигла кров у жилах. Бо як здійняли вони червону шапку на сокиру, і дістали кайла з-під порогу, і в подвір’я вибігли, вся земля задвигтіла, піднялись могильні плити, мерці зубами заскреготіли…