Своїми голосами перед Богом присягалися, що Драче більше не тікатиме до Міятового падолу. Та, на жаль, більше сили було в їхніх голосах, аніж міці в рушницях і ножах.
Вони відважно билися, п’ятеро драчан загинуло в турецькому нападі і ще семеро — коли наступного ранку вони самі напали на турків, але даремні були діжки з порохом, даремні були рушниці й уся ясна зброя, коли турки нападали згори, а драчани боронилися знизу. Немає на світі героїв, які виграли б таку нерівну битву.
Отак і опинилися люди знов на Міятовому падолі, збудували ще десять куренів, і знов залунало зусібіч:
«Що ж це таке, люди Божі!»
Так і Міятовий паділ перейменували на Люди Божі. А жінки навчилися голосити й над цим нещастям, тож так і чинили, поки чоловіки могли їх витримувати. Коли вже не могли, жінки випікали хліб, варили капусту, довкола вистрибували козенята і ягнята, і хтось уже сказав був, що варто було б назавжди піти з Драче й лишитися тут, у Людях Божих.
«Щоб я цього більше не чув, хай буде проклятий той, кому додому не хочеться!» — крикнув піп Іван, і так на віки вічні було відкинуто думку, що можна просто забратися туркам з дороги. Співці потихеньку співали героїчних пісень, у горлі їм ставав клубок, коли в пісні згадувалася могильна плита, і щоб його розплутати, вони співали все нижчими й глибшими голосами, поки зовсім не поринали у темряву.
А жінки тоді гризли своїх чоловіків і казали їм таке, на що зазвичай не наважувалися. Наступного дня, і через жінок з їхніми тяжкими словами, і через загиблих братів та синів, вони співали про могильну плиту ще нижчими голосами.
Абу Юсуф проводив дні, розклавши перед собою папір, із пером у руці. Сонячне сяйво і відблиск каменю його вже не дивували. Наче він жив тут зроду-віку і залишиться тут, біля християнського храму, оточений своїм незвичайним військом, що й далі беззастережно вірило, ніби захищає місто від навали розбійників і при цьому пильнує ґазію Абу Юсуфа, щоб спокійно було, поки він пише. Але що таке пише Абу Юсуф?
Коли імам розгортає Коран і читає з нього, хіба є люди, яким здається, що туди варто було б щось дописати?
Так, це спадало на думку багатьом Абу Юсуфовим аскерам, але всі вони при цьому вчиняли однаково: відмахувалися рукою, наче зганяли муху, що сіла їм на кінчик носа. Перший же сумнів, що їх відвідував, вони гнали від себе, як роблять лише справжні вірні. Ті, котрі знають, що істина невидима для людського ока і неосяжна для розуму. Якби було інакше, це мале сільце було б ліпшим за їхнє місто, вони привели б сюди дітей і жінок, та й жили б собі всі тут.
Вони слухали шум, що долинав звідкись із глибини, нашорошували вуха, наче в сусідній кімнаті плакала дитина, Абу Юсуф уже міг сказати їм, що це море, але залишав їх у пітьмі невідання. Нехай вигадують своє, бо ж та їхня вигадка може виявитися кращою від його простого пояснення. Поки не знають правди, їх не охопить туга. А туга небезпечна, вона завжди веде до забороненого, до того, що більше за тебе. Падишаха заводить за кордони його імперії, аліма — за межі слова Божого, Абу Юсуфа привела в дурман, а тих простих людей із солом’яними головами туга могла б змусити спуститися до моря. Кинулись би вони штурмувати міські фортеці й загинули б під їхніми руїнами, або ж якимсь чудесним чином захопили й розтоптали б місто, як топчуть це село, тільки щоб вийти до моря, стати перед його гуркотом і врешті-решт подумати, що Бог створив їх на те, щоб зі своїх гір і скель спустилися до цієї блакиті. Більше не повернулися б до своїх крамниць, подвір’їв і дерев’яних сходів, залишилися б там, на приморському камінні, і дочекалися б страшної венеційської орди, що постинала б їхні шалені солом’яні голови. Ось тому їм краще не знати, що за звук ловлять їхні вуха і чому того звуку нема по той бік гори.
На сьомий день прийшов гонець і приніс звістку про те, що над містечком прозирнуло сонце. «Чи ж це точно, — перепитали його, — чи розійшовся туман і в нас над рікою, і нижче за течією?» Він підтверджував, а вони й далі перепитували. Чи знає гонець, що буде, якщо туман повернеться і нападуть розбійники, спалять усе на своєму шляху, заберуть жінок і дітей, захоплять наше місто так, як ми їхнє село? Що буде, якщо на свої крамниці й свою мечеть, криниці й подвір’я, грушу в садку, свою річку і міст через річку ми дивитимемось здаля, поки розбійники наругу чинитимуть? Гінцеві пообіцяли, що здеруть йому шкіру зі спини, якщо той їх обдурив.
А сам Абу Юсуф мовчав, складав письмове приладдя й папір і ще раз поглянув у напрямку моря. Можливо, бачив його востаннє.