Люк переступив через Стіві й вийшов у кафетерій. Над салатною стійкою горіла єдина лампа, і від цього в кімнаті було похмуро і трохи моторошно. Він узяв з вічно повної миски з фруктами яблуко і відкусив, уже прямуючи в кімнату дозвілля, сподіваючись, що ніхто за ним не стежить, сподіваючись, що як хтось і стежить, то вони розтлумачать цю пантоміму і купляться на неї. Малий прокинувся. Малий дістав собі льоду з автомата і випив склянку доброї холодної водички, але після того йому взагалі спати розхотілося, тому зараз він іде в кафетерій чогось перехопити. А тоді малий думає: «О, а чому б мені не піти надвір і не подихати трохи свіжим повітрям?» Не він перший таке робить, бо Каліша розповідала, що вони з Айріс кілька разів ходили дивитися на зорі — тут вони сяють напрочуд яскраво, бо нема світлового забруднення. А ще буває, як вона казала, що діти любляться по ночах на майданчику. Та Люк сподівався, що сьогодні там ніхто не любиться і не лічить зорі.
Ані душі, місяць не світив, і на майданчику було досить темно, різноманітне устаткування перетворилося на геометричні силуети. Як поруч нема одного, а то і двох товаришів, малі діти часто лякаються темряви. Старші діти також, хоч і не люблять цього визнавати.
Люк неспішно перетнув майданчик, усе чекаючи, що зараз вийде якийсь малознайомий доглядач і спитає, що він тут робить із тим ківшиком під футболкою. Він же не надумав утекти? Бо затія просто шизанута!
— Шизанута, — пробурмотів Люк і сів спиною до сітчастого паркану. — Оце і я такий, справжній шизик.
Він перечекав, чи не прийде хто. Нікого не було. Тільки сюркіт цвіркунів і гухання сови. Он висить камера, та чи дивиться хтось у монітори? Тут є система безпеки, Люк знав, але система прогнила. Це він також знав. Наскільки прогнила — зараз дізнаємось.
Він задер футболку і вийняв ківшик. Як Люк собі уявляв, на цьому етапі треба буде копати правою рукою в себе за спиною, може, перебирати ківш у ліву, коли втомлюватиметься. У реальності з цим виникли проблеми. Він постійно шкрябав ківшиком об край сітчастого паркану, а в тиші цей скрегіт звучав дуже гучно, та й просувався Люк повільно.
«Маячня якась», — подумав він.
Люк покинув перейматися камерою, став на коліна і почав копати яму під парканом, відкидаючи гравій в обидва боки. Час немов розтягнувся. Люку здавалося, що минали години. Може, той хтось на посту охорони, кого Люк ніколи не бачив (але яскраво собі уявляв), уже почав задумуватися, чому це хлопчик із безсонням досі не повернувся з дитячого майданчика? Може, він чи вона відправить когось перевірити? А якщо в камери є функція нічого бачення, а, Люкі? Як тобі таке?
Він рив. Відчував, як обличчя зволожує піт, як на нього налітає комашня, що заступила на нічну зміну. Він рив. Чув запах у себе з-під пахв. Серце скакало галопом. Люкові здалося, що позаду хтось стоїть, але коли озирнувся через плече, то побачив лиш худорляву поставу баскетбольного стовпа, що вимальовувався на тлі зірок.
Тепер під парканом утворився рівчак. Неглибокий, але Люк і приїхав в Інститут худим, а відтоді втратив ще більше ваги. Може…
Та коли він ліг і спробував ковзнути назовні, паркан його зупинив. Люк і близько не проходив.
Повертайся. Повертайся і лягай у ліжко, доки тебе не знайшли і не зробили тобі казна-що за те, що ти хотів звідси втекти.
Але це не варіант, це лиш боягузтво. З ним і так казна-що зроблять: фільми, головний біль, вогні Штазі… і зрештою гудіння.
Люк копав, уже хекаючи, туди й назад, правицею і лівицею. Прозір між низом паркану і землею потроху збільшувався. Які ж вони дурні, що не поклали асфальт по обидва боки паркану. Які дурні, що не пустили електричний струм, хоч слабенький. Але нічого вони не зробили, і Люк цим користався.
Він знову ліг, спробував протиснутись, і знову його спинив край паркану. Але вже скоро. Люк став на коліна і продовжив рити, рити швидше, правою і лівою, туди і назад, взад і вперед. Щось клацнуло — у ківшика відлетіла ручка. Люк кинув її геть і став копати далі, відчуваючи, як у шкіру впивається кромка ківшика. Коли він зупинився і поглянув на долоні, то побачив кров.
Цього разу має вийти. Має.
І все одно він… не зовсім… пролазив.
Назад до роботи і до ківшика. Правою і лівою, по правому борту, по лівому борту. З пальців скрапувала кров, спітніле волосся липло до чола, у вухах співали комарі. Люк відклав ківшик, ліг і знову спробував прослизнути під парканом. Зубці сітки стягнули з нього сорочку, потім вгризлися в шкіру і пустили ще крові на лопатках. Люк ліз далі.