Він перечекав, дав собі секунду на усвідомлення того, що перебуває по вільний бік паркану. Знову гухнула сова — сонливий звук. Люк бачив, як у темряві вишивають світляки, і навіть у цю вкрай скрутну мить зачудувався, які ж вони гарні.
Треба діяти швидко, сказав він собі. Уяви, що ріжеш стейк. І не кричи, хоч як заболить. Кричати не можна.
Люк приклав кінчик леза до верхнього зовнішнього краю мочки і простояв так кілька секунд, кожна з яких тяглася вічність. Люк опустив ніж.
Я не можу.
Ти мусиш.
Не можу.
О Господи, доведеться.
Він знову приклав лезо до беззахисної м’якої плоті і відразу полоснув ножем, тільки й устиг загадатися, чи стане в леза гостроти, щоб виконати завдання за один удар.
Лезо таки було гострим, але в останній момент рука зрадила, і мочка не відірвалась, а повисла на шматку хряща. Спершу болю не було, просто тепла кров потекла по шиї. А потім прийшов біль. Наче оса завбільшки з півлітрову пляшку вжалила і ввела отруту. Люк зробив довгий, шиплячий і свистячий вдих, схопив недорізану мочку і зняв її з хряща, як шкірку з курячої ніжки. Схилився над нею, знаючи, що вже позбувся цієї клятої штуки, та він усе одно мав її побачити. Мав переконатися. Ось він, чип.
Люк пересвідчився, що стоїть на рівні з батутом. Тоді розвернувся до нього спиною, крутнувся на крок (середній, як він сподівався) праворуч. Перед ним височіла темна маса мейнського лісу, що тяглася на бозна-скільки миль. Люк поглянув угору і знайшов Велику Ведмедицю, і одна з кутніх зірок указувала прямо за курсом. Треба йти за нею, вирішив Люк. Тільки те й робити. І це ж не до самого ранку, бо вона сказала Ейвері, що йти треба з милю, а потім уже переходити до наступного кроку. Не зважати на біль у лопатках, на гірший — у литці, на найгірший — у його вангогівському вусі. Не зважати, як тремтять руки й ноги. Треба йти. Але спершу…
Люк підняв стиснутий правий кулак до плеча і жбурнув за паркан шмат плоті з вживленим у неї чипом. Він почув (чи уявив, що почув) тихе клацання, коли чип упав на асфальт біля тої жалюгідної пародії на баскетбольне поле. Хай там його і знайдуть.
Тоді Люк пішов геть, піднявши очі до неба і зосередившись на тій єдиній зірці.
Зірка вказувала Люкові шлях із пів хвилини. Зникла, щойно він став пробиратися між деревами. Хлопець зупинився — Інститут і досі було частково видно крізь перші переплетені гілки лісової пущі.
«Усього миля, — сказав Люк сам собі. — Знайдеш, навіть якщо трохи зіб’єшся з курсу, бо Морін говорила Ейвері, що воно велике. Достатньо велике. Ти праворукий, а значить, хилитимешся праворуч, тож треба злегка це компенсувати, але не сильно, бо зіб’єшся з курсу з ухилом ліворуч. І лічи. Миля становить щось між двома і двома з половиною тисячами кроків. Цифра, звісно, навскидь, усе залежить від ландшафту. І обережно, не виколи собі око гілкою. У тобі вже й так забагато дірок».
Люк рушив. Принаймні не знадобилося продиратися крізь зарості. Дерева були старі, вони утворювали багато тіні, а на землі лежав товстий шар лісової підстилки, крізь який кущі погано проростали. Щоразу, як доводилося обходити таке старе дерево (мабуть, сосни, але він не знав напевно), Люк намагався зорієнтуватись і йти далі по прямій, яка, тепер це треба було визнати, виявилась суто гіпотетичною. Наче він хотів перетнути здоровенну кімнату, завалену ледь помітними в темряві предметами.
Раптом ліворуч щось рикнуло й побігло, зламавши одну гілку і зашарудівши іншими. Міський хлопчина Люк завмер на місці. Що це було, олень? Господи, а якщо ведмідь? Олень чкурнув би, але ведмідь може виявитись голодним і ласим до нічного перекусу. Може, він просто зараз мчить до Люка, приваблений запахом крові. Бачить Бог, нею вщент просякнутий комір і ліве плече на сорочці.
Коли звук стихнув, стало чутно тільки цвіркунів, і раз у раз десь гухала та сама сова. Подолавши кроків вісімсот, Люк знову почув оте бозна-що. І знову пішов уперед, виставивши руки перед собою, мов сліпець, відраховуючи подумки кроки. Тисяча… тисяча двісті… ось дерево, справжній монстр, нижні гілки починаються далеко над головою, надто високо, щоб їх побачити, треба обходити… тисяча чотириста… тисяча п’я…
Він перечепився через повалений стовбур і розтягнувся на землі. Щось, якийсь сук на гілці, врізалося високо в ліву ногу, і Люк загарчав від болю. Хвильку полежав на лісовій підстилці, віддихуючись і сумуючи (ось у чому справжній, смертельний абсурд) за своєю кімнатою в Інституті. Кімнатою, де для всього знаходилось місце, і все стояло по місцях, і не було ніяких звірів невизначених розмірів, що шугали між деревами. Безпечне місце.