Але обійшлося без проблем. Морін прив’язала шарф до нижчої гілки високої сосни, одразу перед тим, як охоронна загорожа повертала ліворуч, від лісу. Люк зняв його і пов’язав навколо поясу, бо не хотів лишати такі очевидні вказівники тим, хто скоро пуститься навздогін. Він замислився, чи скоро місіс Сіґсбі і Стекгаус про все дізнаються і чи зрозуміють, хто допоміг йому втекти. Певно, вже дуже скоро.
«Розкажіть їм усе, Морін, — думав Люк. — Щоб вони вас не мучили. Бо якщо ви будете мовчати, вони мучитимуть, а для бака з водою ви надто стара і хвора».
Яскравий ліхтар біля ймовірної військової крамниці лишився далеко позаду, і Люку довелось обережно роззиратися, щоб майже навпомацки знайти стару дорогу, яка вела назад у ліс, — нею ще покоління тому могли користуватися лісоруби на виробництві целюлози. Початок затуляла щільна стіна чорничних кущів, і, незважаючи на постійну потребу поспішати, Люк зупинився рівно на стільки, щоб зірвати дві жмені ягід і закинути їх у рот. Вони були солодкі і смачні. Вони смакували свободою.
Щойно Люк знайшов стару дорогу, йти стало легше, навіть у темряві. На високому порепаному узбіччі росло багато підліску, а дві смуги з бур’яном вистеляли колишні ритвини від коліс.
Треба було переступати (або ж перечіплятись) через поламане гілля, але забрести назад до лісу вже стало неможливо.
Люк знову спробував рахувати кроки, спромігся вести більш-менш точний лік до чотирьох тисяч, а потім покинув. Інколи дорога піднімалася, але здебільшого йшла вниз. Пару разів він натикався на вітролом, а ще раз — на такі густі і сплутані кущі, що перелякався, чи не скінчилася там дорога. Та коли Люк проліз на інший бік, то віднайшов шлях і рушив далі. Він не відчував, скільки часу спливло. Може, година, але радше дві. Напевно він знав лиш те, що зараз іще ніч, і хоч ходити тут самому в темряві було лячно, особливо як на міського хлопчика, та Люк сподівався, що темрява триватиме ще довго, дуже довго. Тільки от не вийде. У цю пору року перші сонячні промені прокрадалися на небо о четвертій ранку.
Він вийшов на горбочок наступного підйому і зупинився на хвильку, щоб перепочити. Робив це навстоячки. Люку не дуже вірилось, що він засне, якщо сяде, але сама думка лякала. Адреналін, який допоміг йому видряпатись, видертися з-під паркану, який виніс його крізь ліс до селища, тепер уже вивітрився. Подряпини на спині й ногах і рана на мочці вже не кровили, але пекли й пульсували. У вусі поки що найгірше. Люк несміливо його торкнувся і, засичавши від болю крізь стиснуті зуби, прийняв руку. Проте встиг намацати там нерівну рану із засохлою кров’ю.
«Я себе покалічив, — подумав Люк. — Мочка вже ніколи не відросте».
— Це через тих мудаків, — прошепотів він. — Вони мене до цього змусили.
Оскільки він не ризикнув сісти, то нахилився вперед і схопився за коліна — поза, в якій він стільки разів бачив Морін. Це ніяк не допомогло паркановим подряпинам на спині, забитим сідницям чи покаліченій мочці, але натруджені м’язи трохи розслабилися. Люк виструнчився, готовий рушити далі, але зупинився. Попереду чувся тихий звук. Мов щось гуло, як вітер у соснах, але на маленькому горбочку, де зупинився Люк, не було навіть подиху вітерцю.
«От би не галюцинація, — подумав він. — От би справді річка».
Ще п’ять сотень кроків (ці він уже рахував), і Люк розпізнав шум водяного потоку. Шлях став ширший і крутіший — такий крутий, що довелося спускатися боком, тримаючись за гілки дерев, аби не впасти на дупу. Коли дерева обабіч дороги закінчилися, він зупинився. Тут ліс не просто вирубали, пні теж викорчували, від чого утворилася всуціль поросла кущами галявина. За нею і нижче виднілася широка смуга чорного шовку, вона так плавко струменіла, що в ній легкими брижами відбивалися зорі. Люк зміг уявити цих давніх лісорубів — чоловіків, які працювали тут у північних лісах ще до Другої світової війни: як вони привозили сюди деревину на старих лісовозах «Форд» чи «Інтернешнл гарвестер», а то й на конях. На галявині було місце, щоб розвернутися. Тут вони розвантажували дерево і сплавляли його вниз по річці Деннісон, де його розвозили по лісопильнях в усі куточки штату.
Люк подолав останній спуск на тремтливих, зболілих ногах. Фінішні двісті футів були найкрутіші, шлях спадав аж до річкового русла — саме там колись давно у воду зіштовхували колоди. Люк присів, ковзнув униз, хапаючись за кущі, щоб трохи вповільнити процес, і, клацнувши зубами, зупинився на кам’янистому березі за три-чотири фути від води. А там, як і обіцяла Морін, з-під зеленого, всипаного сосновими голками брезенту визирав ніс старого, грубо стесаного веслового човна. Він був прив’язаний до зубчастого пня.