— Помру, та не піду до Задньої половини.
Він знав, що це правда, що може і до цього дійти, але також знав, що зараз іще не час. Люк Елліс здійняв свої порізані скривавлені руки до нічного неба, відчув, як між пальцями струменить повітря свободи, і заплакав.
Люк задрімав, сидячи на середній банці: підборіддя лежить на грудях, руки звисають між ніг, голі ступні стоять у маленькій калюжі на дні човна. Він так і проспав би, «Лінько» так і промайнув би наступну зупинку в цьому надзвичайному Люковому паломництві, якби не гудок другого поїзда, що цього разу пролунав не з берега, а десь ізгори над головою. Звук був набагато гучніший — не просто короткий сигнал, а владне «УА-А-А!», від якого Люк оговтався і так смикнувся, що мало не розпластався спиною на кормі. Інстинктивно затуляючись від небезпеки, Люк здійняв руки і в процесі усвідомив, наскільки це жалюгідно. Гудок стих, і його заступив металевий скрегіт і грюкіт великих порожнистих ємностей. Люк ухопився за борти човна, де вони сходилися на носі, і втупив дикий погляд уперед — переконаний, що його ось-ось переїде потяг.
Сонце ще не сходило, але небо почало світлішати, від чого плесо, яке в цьому місці стало набагато ширшим, вкрилося глянцем. За чверть милі нижче течією через рамний міст, уповільнюючись, їхав вантажний потяг. Спостерігаючи за ним, Люк устиг розрізнити криті вантажні вагони з написами «New England Land Express» і «Massachusetts Red», пару вагонів-автомобілевозів, кілька цистерн, на одній з яких було написано «Canadian CleanGas», а на другій — «Virginia Util-X». Люк проплив під рамним мостом, затулившись рукою від сажі, що просипалася з поїзда. Обабіч Люкового судна пльохнулись кілька уламків жужелиці.
Люк схопив весло і став скеровувати човен до берега праворуч, де вже виднілися нечисленні сумовиті будівлі з позабиваними вікнами і кран, з вигляду іржавий і давно покинутий. Берег був усіяний уривками паперу, старими шинами і порожніми бляшанками. Тепер і поїзд, що під ним промайнув Люк, переїхав на цей бік річки, так само вповільняючись, скрегочучи і грюкочучи. Вік Дестін, батько його друга Рольфа, казав, що немає у світі другого такого ж брудного і шумного транспортного засобу, як залізниця. І казав він це з задоволенням, а не огидою, що не здивувало обох хлопців. Містер Дестін просто млів за поїздами.
Люк майже дійшов останньої сходинки плану Морін, і тепер йому лишалося відшукати справжні сходи. Червоні. «Ну, не зовсім червоні, — сказав йому Ейвері. — Уже ні. Вона каже, зараз вони радше рожеві». І коли Люк їх побачив — хвилин за п’ять після того, як проплив під мостом, — то сходинки і рожевими назвати було складно. Хоч на підйомах виднілись залишки рожево-червоної фарби, самі східці були здебільшого сірі. Вони піднімалися від самої води до вершечка набережної, десь на сто п’ятдесят футів. Люк туди погріб, і кіль його маленького судна ліг на сходинку, що спускалася під воду.
Люк виліз на берег повільно, немов дід з артритом. Подумав був прив’язати пароплав «Лінько» (на стовпах обабіч східців уже обдерлося достатньо іржі, щоб стало зрозуміло — так тут робили й інші, ймовірно, рибалки), але рештки мотузки на носу виявилися закороткими.
Він відпустив човен і задивився, як «Лінько» лине геть, підхоплений повільною течією, аж раптом помітив своє взуття із запханими шкарпетками — воно досі стояло на кормовій банці. Люк упав навколішки на занурену сходинку і в останню мить примудрився схопити човен. Підтягнув до себе, перебираючи руками, і таки допнувся до кросівок. Тоді пробурмотів: «Дякую, Ліньку», — і відпустив.
Люк подолав кілька сходинок і присів одягнути взуття. Воно непогано просохло, тільки от сам він тепер був мокрий. Подряпана спина боліла від сміху, та він усе одно засміявся. Поліз угору сходинками, у минулому червоними, раз у раз зупиняючись, щоб дати ногам перепочити. Шарф Морін (пурпуровий, як стало видно в ранковому світлі) розв’язався і спав з талії. Люк уже хотів його покинути, та потім міцно вчепився в тканину. Малоймовірно, щоб вони аж сюди його простежили, та місто видавалося логічним пунктом призначення, і Люку не хотілося залишати по собі орієнтири, що їх можна знайти, бодай випадково. Окрім того, шарф тепер набув значення. Наче став… Люк намагався дібрати хоч приблизний термін. Не просто талісманом — оберегом. Бо він дістався від Морін, а вона врятувала Люка.