Люк усміхнувся. Поїзд 4297 має лишити кілька вагонів у Портленді й Портсмуті, але цей прослідує до самого кінця маршруту. Удача поки не покинула Люка.
— Хтось мене любить там, нагорі, — прошепотів він, а тоді згадав про загиблих маму й тата і подумав: «Проте не сильно».
Він трохи посунув коробки «Бендера і Бовена» від дальньої стіни вагона і зрадів, коли побачив за ними купу гумових підкладок під меблеві ніжки. Запах у них був затхлий, проте без плісняви. Люк заповз у просвіт і якомога ближче підтягнув до себе коробки.
Нарешті він опинився в порівняно безпечному місці, мав стосик гумових підкладок, на яких можна полежати, — а Люк був виснажений, і не просто після нічної пробіжки, а після днів, сповнених неспокоєм і чимдалі більшим страхом, що передували його втечі. Але Люк поки не смів засинати. Раз він і справді задрімав, та тоді ж почув звук — це наближався маневровий локомотив; «Саутвей експрес» смикнувся і рушив з місця. Люк підвівся і визирнув у напівпрочинені двері. Побачив, як повз нього пропливає залізничне депо. Тоді вагон знову сіпнувся й зупинився, мало не збивши Люка з ніг. Почувся металевий скрегіт, і хлопець вирішив, що це до його вагона чіпляють ще один.
Смики й грюкіт тривали десь годину — це вагони додавалися до валки, що мала стати поїздом № 4297, який вирушить на південь Нової Англії і геть від Інституту.
«Геть, — подумав Люк. — Чимдалі, чимдалі, геть».
Пару разів він чув, як десь дуже близько розмовляють якісь чоловіки, але крізь сильний шум слова неможливо було розібрати. Люк прислухáвся і гриз нігті, вже й так погризені до м’яса. Що як це про нього говорять? Він пам’ятав, як машиніст тріпався по мобільному. Що як Морін проговорилася? Що як його втечу вже виявили? Що як посіпаки місіс Сіґсбі (швидше за все Стекгаус) уже зателефонували в депо і наказали оператору на сортувальному пункті обшукати всі вихідні вагони? Якщо так, то чи не почне він із вагонів, у яких двері не до кінця зачинені? Чи не знайдеться в лісі ведмежий послід?
Потім голоси стишились і замовкли. Тривали смики й грюкіт — 4297-й набував ваги і вантажу. Приїжджали і від’їжджали автівки. Раз у раз чулися клаксони. І щоразу Люк підстрибував. Він би душу продав, щоб дізнатися, котра година. Але він не знав, і лишалося єдине — чекати.
Здається, минула вічність, коли смики й грюкіт вщухли. Нічого не відбувалося. Люк знову почав западати в дрімоту і мало не заснув, коли стався найпотужніший смик, і Люк аж захитався з боку в бік. Потім — пауза, і поїзд знову рушив із місця.
Люк вивернувся зі своєї схованки і пішов до прочинених дверей. І визирнув саме вчасно, щоб побачити, як повз вагон пропливає зелена адміністративна будівля. Оператор і складач повернулись у свої крісла-гойдалки і взяли собі по газетній сторінці. 4297-й проторохкотів через останній вузловий пункт, потім минув ще одне скупчення закинутих будинків. Далі — поросле бур’яном бейсбольне поле, сміттєзвалище, порожні автостоянки. Поїзд проїхав повз трейлерний парк, де гралися діти.
За кілька хвилин Люк зрозумів, що дивиться на діловий центр Деннісон-Рівер-Бенда. Він побачив крамниці, вуличні ліхтарі, скісний паркінг, тротуари, заправку «Шелл». Побачив брудний білий пікап, що чекав, поки проїде поїзд. Усі ці речі чудували його так само, як і зірки над рікою цієї ночі. Люк був на свободі. І жодних лаборантів, доглядачів чи автоматів на жетонах, в яких діти можуть купити собі випивку чи сигарети. На плавкому повороті вагон захитався, і Люк ухопився руками за стінки й трохи посовав ногами. Він був надто втомлений, щоб відривати їх від землі, тож вийшла хіба що жалюгідна пародія на танок переможця — але переможця, попри все.
Щойно на зміну місту прийшов густий ліс, на Люка навалилася втома. Він почувався так, наче його лавиною накрило. Знову заповз за коробки, спершу влігся на спину, бо в цій позі найбільше любив спати, тоді перевернувся на живіт — запротестували різані рани на лопатках і сідницях. Люк миттю заснув. Він проспав одну зупинку в Портленді, другу — в Портсмуті, хоч поїзд смикався щоразу, як від 4297-го відчіпляли старі вагони і додавали нові. Він спав, коли поїзд зупинився в Стербриджі, і насилу отямився лиш тоді, як двері вагона з грюкотом відсунулися вбік і всередину проникло спекотне світло липневого раннього вечора.
У вагон зайшли двоє чоловіків і взялися переносити меблі у вантажівку, яку підігнали до самих прочинених дверей: спочатку — дивани, потім — торшерні тріо, тоді — стільці. Скоро вони доберуться до коробок, і Люка викриють. Он-но всі ці двигуни й газонокосарки, і в дальньому кутку за ними вдосталь місця, але якщо Люк рушить зі схованки, його також викриють.