— Дайте-но я гляну. Розступіться. — І коли вони не поворухнулися, Ґледіс копнула Ейвері в бік.
— Ой! — скрикнув він і скрутився. — Ой, боляче!
— У тебе що, ПМС чи якась… — почав було Стіві, але отримав свого стусана в плече.
Ґледіс глянула на рів, заповнений лише наполовину, тоді на Фріду, поглинуту своїми художніми справами.
— Це ти зробила?
Не піднімаючи голови, Фріда похитала головою.
Ґледіс дістала рацію з кишені білих штанів і натиснула кнопку.
— Містере Стекгаус? Ґледіс викликає містера Стекгауса.
Пауза, після чого:
— Стекгаус слухає, кажи.
— Думаю, вам варто підійти на майданчик, якнайшвидше. Мусите на дещо глянути. Можливо, нічого серйозного, але мені це не подобається.
Повідомивши керівника служби безпеки, Ґледіс передала Вайноні, щоб забрала хлопців назад у їхні кімнати. Вони мають там залишатися до подальших вказівок.
— Я нічого не знаю про ту яму, — похмуро сказав Стіві. — Я думав, то бабак викопав.
Вайнона наказала йому замовкнути й загнала хлопців досередини.
Прибули Стекгаус і місіс Сіґсбі. Жінка зігнулася, чоловік присів, спочатку оглянули заглибину під сіткою, тоді саму огорожу.
— Тут би ніхто не зміг пролізти, — сказала місіс Сіґсбі. — Ну, може, Діксон, він не набагато більший за тих двійнят Вілкокс, але більше ніхто.
Стекгаус зачерпнув мішанину каміння й землі, яку хлопці засипали назад, від чого заглибина перетворилася на рів.
— Ти в цьому впевнена?
Місіс Сіґсбі усвідомила, що кусає губи, і змусила себе припинити. Це ж безглуздя якесь, подумала. У нас камери, мікрофони, доглядачі, санітари й покоївки, у нас охорона. Усе це заради групки дітей, таких наляканих, що власної тіні бояться.
Звісно, є Вілгольм, який точно тіні не боїться, бувало й кілька інших, схожих на нього, за всі ці роки. Та все одно…
— Джуліє. — Дуже тихо.
— Що?
— Спустися сюди, до мене.
Вона почала, а тоді побачила, що на них дивиться дівчинка Браун.
— Марш усередину, — гаркнула місіс Сіґсбі. — Зараз же.
Фріда кинулася геть, обтрушуючи від крейди долоні, залишивши по собі усміхнених мультяшних людей. Коли дівчинка зайшла в кімнату відпочинку, місіс Сіґсбі побачила кількох дітей, що визирали з вікон. Де ж доглядачі, коли вони потрібні? У себе в кімнаті відпочинку, розводять історії з кимось із загону реквізиції? Розповідають брудні жа…
— Джуліє!
Вона опустилася на одне коліно, скривившись, коли гострий камінець уп’явся в шкіру.
— Тут на огорожі кров. Бачиш?
Місіс Сіґсбі не хотіла, проте бачила. Так, кров. Висохла до темно-брунатного, але точно кров.
— Тепер глянь сюди.
Він показав пальцем крізь ромбик огорожі на частково висмикнутий кущ. На ньому також виднілася кров. Коли місіс Сіґсбі роздивилася ці кілька плям, плям зовні, її шлунок провалився і на одну тривожну мить вона подумала, що обмочить штани, як це сталося колись давно на велосипеді. Вона згадала Нульовий телефон і побачила, як її життя в ролі голови Інституту — бо це саме ним і було, не роботою, а життям — зникає в ньому. Що скаже шепелявий чоловік по той бік дроту, якщо вона потелефонує і повідомить, що із закладу, який мав би бути найтаємничішим і найубезпеченішим у країні, не кажучи вже про те, наскільки країні цей заклад необхідний, — втекла дитина, пролізши під огорожею?
Вони скажуть, що їй кінець, безумовно. Кінець і край.
— Усі пожильці тут, — хрипко прошепотіла вона. Ухопила Стекгауса за зап’ясток, уп’явшись нігтями йому в шкіру. Той не звернув уваги. Не зводив погляду з частково висмикнутого куща, ніби загіпнотизований. Він у такій же халепі, як і вона. Не гіршій, гіршого нічого не може бути, але такій же. — Треворе, вони всі тут. Я перевіряла.
— Думаю, тобі краще перевірити ще раз. Згодна?
Цього разу в неї була з собою рація (промайнула думка про зачинені двері стайні після того, як усю худобу вкрали), тож вона дістала її.
— Зіку. Місіс Сіґсбі викликає Зіка. Краще відгукнись, Йонідісе. Бо буде гірше.
Він відгукнувся.
— Це Зік, місіс Сіґсбі. Я пробивав інформацію про Альворсон, як мені сказав містер Стекгаус, бо Джеррі у відпустці, а Енді нема, і я потрапив до сусі…
— Поки що облиш це. Ще раз перевір локаційні чипи.
— Добре. — Його голос раптом зазвучав обережно. «Мабуть, почув моє напруження», — подумала вона. — Секунду, сьогодні зранку все повільно працює… ще трохи…