Місіс Сіґсбі відчула, що зараз закричить. Стекгаус досі дивився крізь огорожу, немов думав, що довбаний чарівний гобіт вигулькне звідкись і пояснить, що тут до чого.
— Є, — озвався Зік. — Сорок одна дитина, присутність і досі повна.
Спокій охолодив її обличчя, ніби бриз.
— Добре, це добре. Дуже…
Стекгаус вихопив у неї рацію.
— Де вони зараз?
— Е… двадцять восьмеро досі в Задній половині, четверо в Східному крилі… троє в буфеті… двоє в кімнатах… троє в коридорі…
Троє — це Діксон, Віппл і та художниця, подумала місіс Сіґсбі.
— І ще один на майданчику, — завершив Зік. — Сорок один. Як я й сказав.
— Зачекай, Зіку. — Стекгаус перевів погляд на місіс Сіґсбі. — Ти бачиш дитину на майданчику?
Вона не відповіла. Це було зайвим.
Стекгаус знову підняв рацію.
— Зіку?
— Кажіть, містере Стекгаусе. Я слухаю.
— Можеш вказати точне місцеперебування дитини на майданчику?
— Е… зараз наближу… десь для цього є кнопка…
— Не треба, — озвалася місіс Сіґсбі. Вона вже помітила об’єкт, що блискотів на денному сонці. Підійшла до баскетбольного майданчика, зупинилася на лінії фолу й підняла його. Повернулася до керівника служби безпеки та простягнула руку. На долоні лежала більша частина мочки вуха з приєднаним до неї чипом.
Жителям Передньої половини наказали повернутися до своїх кімнат і не виходити. Якщо хоч когось зловлять у коридорі — жорстоко покарають. Сили безпеки Інституту загалом складалися з чотирьох людей, включно з самим Стекгаусом. Двоє були в містечку Інституту, вони швидко прибули, скориставшись доріжкою для гольф-кара, яку Люк, на думку Морін, мав би знайти, але збився з маршруту менш ніж на сотню футів. Третя членкиня групи Стекгауса перебувала в Деннісон-Рівер-Бенді. Стекгаус не мав наміру чекати, доки вона з’явиться. Денні Вільямс і Робін Лекс із загону Рубінових були на місці, очікували нового завдання, тож залюбки погодилися на місію. До них приєдналися двоє здоровил — Джо Брінкс і Чед Ґрінлі.
— Малий із Міннесоти, — сказав Денні, коли його нашвидкуруч організована пошукова група зібралась і їх ввели в курс справи. — Той, якого ми доставили минулого місця.
— Так, — підтвердив Стекгаус, — малий із Міннесоти.
— Кажете, він вирізав локатор собі з вуха? — запитала Робін.
— Радше відрізав шматок вуха. Мабуть, ножем.
— Ну, все одно, це ж яйця треба мати, — сказав Денні.
— Його яйця в мене будуть, коли дістанемо його, — сказав Джо. — Він, може, й не б’ється, як Вілгольм, але має в очах той погляд «пішли ви всі нахуй».
— Він, найпевніше, блукатиме лісами, загубиться так, що кинеться до нас в обійми, коли знайдемо його, — сказав Чед. Він замовк. — Якщо знайдемо його. У лісі дерев багато.
— У нього кровотеча з вуха і, мабуть, по всій спині від того, як він проліз під парканом, — сказав Стекгаус. — На руках, напевно, теж. Ітимемо за кров’ю, наскільки це буде можливо.
— Було б непогано собаку мати, — озвався Денні Вільямс. — Бладгаунда якогось чи старого доброго блутіка.
— Було б непогано, якби він узагалі звідси не втік, — додала Робін. — Під огорожею проліз, та? — Вона ледь не розсміялася, тоді побачила виснажене обличчя й шалені очі Стекгауса і передумала.
Рейф Пуллман і Джон Волш, двоє охоронців із містечка, щойно прибули.
— Ми його не вб’ємо, це собі затямте, але засмажимо його до півсмерті, малого сучого потроха, коли знайдемо.
— Якщо знайдемо, — повторив доглядач Чед.
— Знайдемо, — відповів Стекгаус. — Бо якщо ні, мені каюк. Усьому цьому місцю каюк.
— Я повертаюся в кабінет, — озвалася місіс Сіґсбі.
Стекгаус ухопив її за лікоть.
— І що робитимеш?
— Думатиму.
— Добре. Думай скільки завгодно, але жодних дзвінків. Домовилися?
Місіс Сіґсбі глянула на нього з презирством, але те, як вона кусала губи, показувало, що вона, мабуть, також боїться. Якщо так, то страх полонив їх обох.
— Звичайно.
Та повернувшись до кабінету — благословенної тиші кондиціонованого кабінету — вона зрозуміла, що думається важко. Очі постійно тягнуло до замкнутої шухляди столу. Так, ніби всередині не телефон, а ручна граната.
Третя година дня.
Жодних новин від групи пошуку Люка Елліса в лісі. Комунікації багато, але новин жодних. Увесь персонал Інституту повідомили про втечу, це був аврал. Деякі приєдналися до пошуковиків. Інші прочісували містечко Інституту, обнишпорювали всі порожні житла у пошуках хлопчика чи принаймні його сліду. Задіяли весь особистий транспорт. Гольф-кари, якими персонал іноді користувався, усі були на місці. Позаштатних спостерігачів у Деннісон-Рівер-Бенді — включно з двома членами невеликого місцевого поліцейського відділку — повідомили і надали їм опис Елліса, але його ніхто не бачив.