Місіс Сіґсбі обдарувала його блідою усмішкою.
— Мені варто було дістатися до вас набагато раніше, містере Діксон. Мабуть, втрачаю хватку.
— Так, мем, — прошепотів Ейвері.
— Тож ви погоджуєтеся? Думаєте, втрачаю-таки?
— Ні, мем!
Ейвері облизав губи. Ну хоч за носа не смикає сьогодні.
Місіс Сіґсбі нахилилася вперед, склавши руки.
— Якщо так, то тепер мої помилки позаду. Будуть зміни. Але найперше і найважливіше… найнагальніше… це привести Люка назад додому.
— Так, мем.
Вона кивнула.
— Ми погоджуємось, і це добре. Гарний початок. То куди він пішов?
— Не знаю, мем.
— А я думаю, знаєте. Ви зі Стіві Віпплом засипали яму, крізь яку він утік. Дурна ідея. Варто було облишити її.
— Ми думали, її зробив бабак, мем.
— Маячня. Ви точно знаєте, хто її викопав. Ваш друг Люк. Отже. — Вона поклала руки на стіл і усміхнулася йому. — Він розумний хлопчик, а розумні хлопчики просто так у ліс не кидаються. Пролізти під огорожею, напевно, була його ідея, але йому потрібна була Альворсон, яка б описала територію по той бік. Вона давала тобі вказівки, одну за одною, щоразу як ти смикав за ніс. Просто вкладала їх тобі в маленьку талановиту голівку, правда? Пізніше ти переказав усе Еллісу. Не варто це заперечувати, містере Діксон, я бачила відео вашої розмови. Там усе видно, як — якщо ви не проти, що стара дурна леді пожартує, — оце я зараз ніс у вас на обличчі бачу. Мені варто було раніше здогадатися.
І Треворові, подумала вона. Він також це бачив і також мав зрозуміти, що відбувається. Якщо, коли це закінчиться, від нас вимагатимуть розлогої доповіді, наскільки ж сліпими ми здаватимемося.
— Тому розкажи мені, куди він пішов.
— Я справді не знаю.
— А очка ж у вас бігають, містере Діксон. Так у всіх брехунів. Дивіться мені в очі. Інакше Тоні викрутить вам руку за спиною, а це болітиме.
Вона кивнула Тоні. Той ухопив Ейвері за тонкий зап’ясток.
Ейвері подивився просто на неї. Це було важко, бо її обличчя було тонке і страшне, зле обличчя вчительки, яке наказувало: «Розкажи мені все», — але він не відвернувся. Сльози наповнювали очі й котилися по обличчі. Він завжди був плаксієм; дві старші сестри називали його Плакса-Вакса, а на шкільному майданчику на перервах він постійно ставав чиєюсь боксерською грушею. Тут майданчик був кращий. Він сумував за мамою й татом, дуже сумував, але тут у нього принаймні є друзі. Гаррі його штовхнув, а потім вони подружилися. Доки Гаррі не помер. Доки вони не вбили його однією з тих їхніх дурних перевірок. Ша і Гелен зникли, але нова дівчинка, Фріда, гарно з ним поводиться і дозволяє вигравати в «коняку». Лише раз, та все одно. І Люк. Він найкращий з усіх. Найкращий друг, який коли-небудь був у Ейвері.
— Куди Альворсон наказала йому йти, містере Діксон? Який був план?
— Не знаю.
Місіс Сіґсбі кивнула Тоні, який викрутив руку Ейвері йому за спиною і підняв зап’ястя ледь не до плеча. Біль був нестерпний. Ейвері закричав.
— Куди він пішов? Який був план?
— Не знаю!
— Відпусти його, Тоні.
Тоні так і зробив, Ейвері впав на коліна, плачучи.
— Дуже болить, будь ласка, не робіть так більше, прошу вас. — Він хотів додати «це нечесно», та хіба цим людям важить, що чесно, а що ні? Для них це порожнє слово.
— Я й не хочу, — сказала місіс Сіґсбі.
Невелика частка правди в цих словах була, в кращому випадку. Більша правда полягала в тому, що роки, проведені в цьому кабінеті, призвичаїли її до болю дітей. І хоча табличка в крематорії не бреше — вони справді герої, хоч який вимушений їхній героїзм, — люблять же деякі з них пограти на нервах. Іноді аж до того, що в когось ці нерви здають.
— Я не знаю, куди він пішов, правда.
— Коли люди додають «правда» в кінці, це означає, що вони брешуть. Я на цьому зуби з’їла, мене не надуриш. Тому кажи: куди він пішов і який був план?
— Не знаю!
— Тоні, підніми його футболку. Вайноно, дістань тазер. Середня потужність.
— Ні! — Ейвері кричав, намагаючись вирватися. — Тільки не шокер! Будь ласка, не шокером.
Тоні вхопив його за талію і підняв футболку. Вайнона піднесла шокер Ейвері до пупка і ввімкнула його. Ейвері запискотів. Ноги почали смикатися, на килим полилася сеча.
— Куди він пішов, містере Діксон?
Обличчя хлопця вкрилося рожевими плямами, з носа текли соплі, темні кола обрамляли очі, він обмочився, і все одно малий виродок упирався. Місіс Сіґсбі не могла в це повірити.
— Куди він пішов і який був план?