— Я хочу поговорити з місіс Сіґсбі, — перебила її Фріда. — Негайно.
— Ти здуріла? Востаннє кажу тобі, назад у…
Лікар Еванс безцеремонно проштовхнувся повз Софі, не просячи вибачення. Жодних ніжностей він сьогодні не отримає, вирішила Софі.
— Фрідо? Ти ж Фріда, правда?
— Так.
— Ну, розкажи мені, що це ти надумала?
— Я говоритиму лише з місіс Сіґсбі. Бо вона тут начальниця.
— Правильно, і в нашої начальниці сьогодні був важкий день. Розкажи мені, а я вирішу, чи важливо це, щоб її сіпати.
— Та ну тебе, — озвалася Софі. — Ти не бачиш, що ця шмаркачка тебе намахати хоче?
— Я знаю, куди пішов Люк, — сказала Фріда. — Вам я не розповім, а їй — так.
— Бреше, — резюмувала Софі.
Фріда навіть не повернулася в її бік. Вона не відривала очей від лікаря Еванса.
— Не брешу.
Внутрішній діалог Еванса був короткий. Невдовзі з часу зникнення Люка Елліса мине повна доба, він може бути будь-де й розказувати будь-що будь-кому — копам чи, не дай Бог, журналістам. До Евансових обов’язків не належало судити про заяви дівчинки. Це робота місіс Сіґсбі. Його справа — не робити помилок, від яких він може опинитися по вуха в ставку з лайна без весла.
— Краще б тобі не брехати, Фрідо, бо болітиме так, що забудеш, як тебе звуть. Сама знаєш, правда?
Погляду вона не відвела.
Десята двадцять.
Вагон «Саутвей експрес», у якому Люк спав за газонокосарками, автозапчастинами й підвісними двигунами в коробках, виїжджав зі штату Нью-Йорк на шляху в Пенсильванію й потрапляв у розширений швидкісний коридор, уздовж якого їхатиме наступні три години. Його швидкість зросла до 79 миль на годину й несла горе будь-кому, хто вирішить затриматися на перехресті чи заснути на колії.
У кабінеті місіс Сіґсбі Фріда Браун стояла перед столом. На ній була рожева суцільна піжама, гарніша за будь-яку з тих, що вона мала вдома. Волосся заплетене в буденні косички, а руки складені за спиною.
Стекгаус перебував у невеликому приватному приміщенні, прилеглому до кабінету, де дрімав на дивані. Місіс Сіґсбі не бачила приводу будити його. Принаймні поки що. Вона зміряла очима дівчинку і не знайшла нічого неймовірного. Та була такою ж брунатною, як її прізвище: карі очі, попелясто-каштанове волосся, шкіра кольору кави з молоком. Згідно з даними про неї, рівень МНФ у неї такий же непримітний, принаймні за стандартами Інституту. Корисна, але нічого особливого. Проте щось таки було в тих карих очах, щось. Це міг бути погляд гравчині в бридж чи віст, у якої всі козирі на руках.
— Лікар Еванс каже, що ти знаєш, де загублена дитина, — почала місіс Сіґсбі. — Можливо, розповіси, звідки тобі сяйнула така ідея?
— Ейвері, — відповіла Фріда. — Він прийшов до мене в кімнату. Він там спить.
Місіс Сіґсбі всміхнулася.
— Боюся, ти прийшла запізно, дорогенька. Містер Діксон уже розповів нам усе, що знав.
— Він вам збрехав. — Не прибираючи рук із-за спини, з тим же показним спокоєм.
Місіс Сіґсбі працювала з багатьма, дуже багатьма дітьми і знала, що цій дівчинці тут страшно. Вона усвідомлює ризик. Але впевненість не зникає з тих карих очей. Це зачудовувало.
У кімнату ввійшов Стекгаус, заправляючи сорочку.
— Це хто?
— Фріда Браун. Маленька дівчинка, яка вирішила трохи покаверзувати. Закладаюся, ти навіть не знаєш, що це означає, золотце.
— Знаю, — сказала Фріда. — Це означає брехати, а я не брешу.
— Ейвері Діксон також не брехав. Я вже говорила це містерові Стекгаусу, а тепер кажу тобі: я знаю, коли дитина бреше.
— О, та він, напевно, сказав вам правду, більшу частину. Тому ви йому й повірили. Але він не розповів вам правду про Прекал.
Брови насуплено вигнулися.
— Що за…
— Може, Преск-Айл? — Стекгаус підійшов до неї й ухопив за руку. — Ти про це?
— Це те, що сказав Ейвері. Але це брехня.
— Як ти… — почала місіс Сіґсбі, але Стекгаус підняв руку, щоб зупинити її.
— Якщо про Преск-Айл він збрехав, то яка ж правда?
Дівчина йому лукаво всміхнулася.
— А що мені буде за те, що розкажу?
— Скажу, що тобі не буде — удару струмом, — озвалася місіс Сіґсбі. — Такого, що ти заледве виживеш.
— Якщо шваркнете мене, я вам щось та скажу, але хтозна, правда це буде чи ні. Як Ейвері не розповів вам правду, коли ви шваркнули його.
Місіс Сіґсбі вгатила долонею по столу.
— Навіть не намагайся, шмаркачко! Якщо маєш що сказати…
Стекгаус знову підніс долоню. Він став перед Фрідою на коліна. Враховуючи його зріст, вони все одно не стали очима на одному рівні, але близько до того.