— Чого ти хочеш, Фрідо? Додому? Одразу кажу тобі: цього не буде.
Фріда ледь не розсміялася. Додому? До її наркоші-мами з табуном наркош-бойфрендів? Останній хотів, щоб Фріда показала йому груди, аби він побачив, «наскільки швидко вона розвивається».
— Цього мені не треба.
— Добре, тоді що?
— Я хочу залишитися тут.
— Незвичне прохання.
— Але я не хочу більше уколів, не хочу перевірок і не хочу в Задню половину. Ніколи. Я хочу залишитися тут, вирости і стати доглядачкою, як Ґледіс чи Вайнона. Або техпрацівницею, як Тоні чи Еван. Або можу навіть навчитися готувати, щоб стати шеф-кухаркою, як Даґ.
Стекгаус глянув понад плечем дівчинки на місіс Сіґсбі, щоб перевірити, чи вона настільки ж ошелешена, як він. Здається, так і було.
— Скажімо… ем… постійне проживання можна організувати, — промовив він. — Скажімо, ми його організуємо, якщо твоя інформація виявиться корисною і ми його впіймаємо.
— Ні, успіх вашої операції не може бути частиною умови, це нечесно. Упіймати його — це ваша робота. Лише якщо моя інформація корисна. І все.
Він знову глянув на місіс Сіґсбі понад Фрідиним плечем. Та легенько кивнула.
— Добре, — сказав він. — Домовилися. Кажи.
Дівчина хитро посміхнулась, і йому різко закортіло вліпити їй по обличчі. Лише на мить, але думка була свідома.
— І ще я хочу п’ятдесят жетонів.
— Ні.
— Тоді сорок.
— Двадцять, — озвалася позаду місіс Сіґсбі. — І тільки якщо інформація буде корисна.
Фріда поміркувала.
— Добре. Але як я знатиму, що ви не обманюєте?
— Доведеться повірити нам на слово, — відповіла місіс Сіґсбі.
Фріда зітхнула.
— Та напевно.
— Досить торгуватися, — відрубав Стекгаус. — Якщо маєш що сказати, кажи.
— Він зійшов на берег ще до Прекала. Вийшов на якихось червоних сходах. — Вона завагалася, тоді розповіла решту. Важливу: — Там залізнична станція, на вершині тих сходів. Туди він і пішов. На залізницю.
Після того як Фріду відправили назад у кімнату з її жетонами (і з погрозою, що всі обіцянки буде скасовано, якщо вона хоч словом комусь обмовиться про те, що відбулося в кабінеті місіс Сіґсбі), Стекгаус зателефонував у комп’ютерний зал. Енді Фелловз прибув з містечка й замінив Фелісію Річардсон на посту. Стекгаус пояснив Фелловзу, що треба, й запитав, чи зможе він це дізнатися, не привертаючи нічиєї уваги. Фелловз сказав, що зможе, але на це знадобиться трохи часу.
— Зроби так, щоб знадобилося дуже трохи, — відповів Стекгаус.
Він повісив слухавку і скористався телефоном, щоб потелефонувати Рейфові Пуллману і Джонові Волшу, двом своїм охоронцям на зміні.
— А ти не можеш відправити когось із наших ручних копів, щоб сходив на те депо? — запитала місіс Сіґсбі, коли він закінчив дзвінок. Двоє поліцейських з Деннісон-Рівер-Бенда — позаштатні спостерігачі Інституту, а це двадцять відсотків усього відділку. — Хіба так не швидше?
— Може, й швидше, та не безпечніше. Я не хочу, щоб про цей цирк з конями дізналося більше людей, ніж знає тепер, хіба якщо це стане зовсім необхідно.
— Але якщо він заліз у поїзд, то може зараз бути де завгодно.
— Ми не знаємо, чи він там узагалі був. Може, дівка вирішила нас наїбати.
— Не думаю.
— Ти вже так про Діксона не думала.
Це була правда, і досить неприємна. Але вона продовжила. Ситуація надто серйозна, щоб відступати.
— Візьму до уваги, Треворе. Але якби він залишився в такому маленькому місті, його б уже давно помітили!
— Може, й ні. Він розумний малий. Може, десь заховався.
— Але поїзд — найімовірніший варіант, сам знаєш.
Телефон задзвонив знову. Обоє кинулися до нього. Переміг Стекгаус.
— Так, Енді. Зробив? Добре, давай.
Він ухопив блокнот і кинувся писати. Місіс Сіґсбі нахилилася над його плечем, щоб прочитати.
«4297 о 10:00.
16 о 14:30.
77 о 17:00».
Він обвів «4297 о 10:00», запитав про напрямок, тоді нашкрябав: «Порт, Портс, Стер».
— Коли він прибув у Стербридж?
Додав у блокноті «16—17». Місіс Сіґсбі дивилася на нього з переляком. Вона знала, про що думає Тревор: малий хоче втекти якнайдалі й уже тоді вийти з поїзда — якщо він узагалі на нього сів. І це був Стербридж, і навіть якщо поїзд прибув пізно, це все одно сталося мінімум годин п’ять тому.
— Дякую, Енді, — сказав Стекгаус. — Стербридж — це ж у західному Массачусетсі, так? — Він слухав, кивав. — Окей, тобто це дорожня застава, але все одно досить невеликий пункт. Може, це розвилка. Можеш дізнатися, чи поїзд або якісь його вагони йдуть ще кудись? Може, з іншим локомотивом чи щось таке? — Він слухав. — Ні, просто передчуття. Якщо він проник на той поїзд, можливо, Стербридж для нього недостатньо далеко, щоб нормально почуватися. Можливо, він захоче далі бігти. Я б так зробив на його місці. Перевір і повідом мене якнайшвидше.