— Я чув. Добре попрацювала, Джуліє.
Вона підняла змучену руку на підтвердження цих слів.
— Спостереження дає чималу премію, яка стане ще більшою — цілий статок, якщо комусь вдасться схопити малого й доставити в безпечну точку. У Річмонді це малоймовірно, обоє наших там просто рядові американці, але один у Вілмінгтоні — коп. Молися, щоб він вийшов там.
— А як щодо Дюпрея і Брунсвіка?
— Двоє людей спостерігатимуть у Брунсвіку — пастор місцевої методистської церкви з дружиною. Лише один у Дюпреї, але той мужик там і живе. Власник єдиного там мотелю.
Люк знову був у резервуарі. Зік тримав його зверху, а перед очима кружляли вогники Штазі. Вони також роїлись і в його голові, що в десять разів гірше. Він потоне, дивлячись на них.
Спочатку він думав, що крик, який він чує, виборсуючись назад до свідомості, долинає від нього самого, і здивувався, як узагалі він міг вивергати такий лемент під водою. Тоді пригадав, що він у вагоні, а вагон — це частина рухомого поїзда, і той швидко зупиняється. Вищання — то сталеві колеса на сталевих рейках.
Цятки ще кілька секунд тремтіли перед очима, а тоді зблякли. У вагоні було темно хоч в око стрель. Люк спробував витягнути зсудомлені м’язи і дізнався, що саме його притисло. Упали три чи чотири картонні коробки з навісними двигунами. Йому хотілося вірити, що він сам їх скинув, молотячи кінцівками крізь кошмар, але подумав, що, мабуть, зробив це телекінезом, у хватці тих довбаних вогників. Колись давно межею його надприродних сил було скинути тацю для піци зі столу в ресторані чи перегорнути сторінки книжки, але часи змінилися. Він змінився. Наскільки саме, він не знав, та й не хотів знати.
Поїзд сповільнився й почав гуркотіти на перемичках ще більше. Люк усвідомлював, що він у стані сильного стресу. Тіло ще не досягло повної тривоги, поки що, але воно точно на стадії «жовтого». Він був голодний, що погано, але, порівняно з цим, страшенна спрага мінімізувала проблему з голодом. Він пригадав, як спускався берегом річки до місця, де стояв прив’язаний «Лінько», як збризнув обличчя холодною водою й набрав її повен рот. Люк усе віддав би за ковток з тієї річки зараз. Він провів язиком по губах, але це не надто допомогло; язик також був сухим.
Поїзд зупинився, і Люк навпомацки поскладав коробки. Ті були важкі, але він упорався. Він не мав уявлення, де перебуває, бо в Стербриджі двері вагона «Саутвей експрес» були постійно зачинені. Він повернувся до своєї нори-схованки за коробками й дрібним спорядженням для двигунів і чекав, сповнений туги.
Він знову закуняв, незважаючи на голод, спрагу, повний сечовий міхур і пульсування болю у вусі, коли двері вагона з грюкотом прочинилися, впускаючи всередину водоспад місячного сяйва. Принаймні так це виглядало для Люка після непроглядної темряви, в якій він прокинувся. До дверей задом під’їжджала вантажівка, якийсь чоловік щось вигукував.
— Давай… ще трохи… полегенько… ще трохи… стоп!
Двигун вантажівки затих. Прогуркотіли вантажні двері, один із чоловіків заскочив усередину. Люк відчув запах кави, живіт загурчав, досить гучно, щоб той чоловік почув. Але ні: коли Люк визирнув між мінітрактором і газонокосаркою, то побачив його, в робочому комбінезоні й у навушниках.
З’явився інший чоловік і поклав квадратний ліхтарик, який — на щастя — був націлений на двері, а не на Люка. Вони поклали сталевий пандус і почали засовувати ящики з вантажівки у вагон. На кожному стояв штамп «КОЛЕР, ЦИМ БОКОМ ДОГОРИ» і «ОБЕРЕЖНО». Тож, хай яке місто це було, це не кінцева станція.
Чоловіки зробили перерву після десяти чи дванадцяти ящиків і перекусили пончиками з паперового пакета. Люкові знадобилося все — думки про Зіка, що топив його в резервуарі, про близнючок Вілкокс, про Калішу, Нікі й бозна-скількох інших людей, чиї життя залежать від нього, — щоб не зламатися, не вибігти з укриття й не взятися благати тих чоловіків бодай раз укусити. Він би все одно це зробив, якби один із них не сказав дещо, від чого Люк завмер:
— Слухай, ти не бачив десь тут малого?
— Що? — крізь наповнений пончиком рот.
— Та малого, малого. Коли ніс інженерові той термос.
— А що б там малий робив? Пів на третю ночі.
— Та якийсь мужик питав мене, коли я пішов за пончиками. Сказав, що його шваґер подзвонив йому з Массачусетсу, пробудив серед ночі й попросив перевірити залізничну станцію. Син того з Массачусетсу втік із дому. Той сказав, що малий вічно говорив про те, що заскочить на поїзд до Каліфорнії.