— Це ж на іншому кінці країни.
— Та я знаю. І ти знаєш. А малому звідки знати?
— Якщо він хоч трохи в школі вчився, то знає, що з Річмонда до Лос-Анджелеса — як до неба рачки.
— Так, але це також транспортний вузол. Той мужик сказав, що він може бути на цьому поїзді, а тоді зійти й залізти на якийсь інший, що йде на захід.
— Ну, я ніякого малого не бачив.
— Мужик ще сказав, що його шваґер заплатить, якщо що.
— Та хай то хоч мільйон баксів буде, Біллі, я ж усе одно не побачу хлопця, якщо його ніде нема.
Якщо живіт знову загурчить, мені каюк, подумав Люк. Триндець. Амба.
Ззовні хтось крикнув:
— Біллі! Двейне! Двадцять хвилин, хлопці, закінчуйте!
Біллі з Двейном завантажили ще кілька ящиків «Колер» у вагон, тоді запхали пандус назад у вантажівку й поїхали геть. У Люка з’явилася можливість глипнути на обриси міста, невідомого йому, після чого чоловік у робочому одязі й кашкеті залізничника підійшов і посунув двері вагона… але цього разу не до кінця. Люк припустив, що в рейці дверей було якесь липке місце. Минуло ще п’ять хвилин, і поїзд знову рушив, спершу повільно, клацаючи на стрілках і перетинах, тоді поступово прискорився.
Якийсь мужик, що назвався шваґром іншого мужика.
«Той сказав, що малий вічно говорив про те, що заскочить на поїзд».
Вони знають, що він утік, навіть знайшли «Лінька» вниз течією від Деннісон-Рівер-Бенда, їх так легко не обдуриш. Мабуть, змусили говорити Морін. Чи Ейвері. Думка про те, що вони тортурами витягли інформацію з Ейвері, була надто жахлива, щоб на ній затримуватися, тож Люк викинув це з голови. Якщо вони послали людей шукати його тут, у них також будуть люди й на наступній станції, а тоді вже напевно розвидниться. Може, ті й не захочуть створювати проблеми, лише спостерігатимуть і повідомлятимуть, але можуть і взяти його в заручники. Залежно від того, скільки людей навколо, звісно. І наскільки вони відчайдушні. Це також.
Може, я перемудрував самого себе, коли сів на поїзд, подумав Люк, але що ще я міг зробити? Вони не мали дізнатися так швидко.
Та була одна незручність, позбутись якої він міг. Тримаючись за сидіння газонокосарки, щоб не втратити рівновагу, Люк відкрутив кришку бензобака ґрунтофрези «Джон Дір», розстебнув ширінку й відлив ніби цілих два галони в порожній бак. Не дуже гарно, ще й вельми погана витівка для когось, кому та ґрунтофреза дістанеться, але це форс-мажор. Він поклав кришку назад і міцно закрутив її. Тоді сів на сидіння газонокосарки, руками накрив порожній живіт і заплющив очі.
Подумай про вухо, сказав він собі. І подумай про подряпини на спині. Подумай, як сильно це все болить, і ти забудеш про будь-який голод і спрагу.
Це діяло, доки не перестало. З’явились образи дітей, які через кілька годин повиходять зі своїх кімнат і спустяться в буфет на сніданок. Люк не міг викинути з голови образи глечиків з помаранчевим соком і фонтанчиків з червоним «Гавайським пуншем». Якби ж він міг бути зараз там. Він би випив по склянці кожного, а тоді з теплого столу набрав би собі повну тарілку яєчні-бовтанки.
Тобі не хочеться бути там зараз. Це божевілля — так думати.
І все одно частина його мріяла про це.
Люк розплющив очі, щоб позбутися тих образів. Глечики з соком уперто не хотіли щезати, ніяк не хотіли… а тоді він побачив дещо на голій підлозі між новими ящиками і деталями до двигунів. Спочатку подумав, що це так місячне сяйво падає крізь не до кінця зачинені двері вагона чи просто галюцинація, проте коли двічі кліпнув очима, а нічого не змінилося, Люк піднявся з сидіння і підповз ближче. Праворуч за дверима вагона пролітали залиті місячним світлом поля. Залишаючи Деннісон-Рівер-Бенд, Люк із захопленням і зачудуванням упивався всім, що бачив, але тепер не звертав жодної уваги на зовнішній світ. Він міг дивитися лише на те, що лежало на підлозі вагона: крихти пончика.
І один шматочок, більший за крихту.
Його Люк підняв першим. Щоб дістати менші, наслинив великий палець і так їх позбирав. Боячись втратити найдрібніші між тріщинами в дошках, він зігнувся, витягнув язик і вилизав їх.
Настала черга місіс Сіґсбі трохи поспати на дивані у внутрішній кімнаті, а Стекгаус зачинив двері, щоб жоден телефон — стаціонарний чи його супутниковий — її не турбував. Фелловз потелефонував із комп’ютерного залу за десять третя.
— 9956-й виїхав з Річмонда, — повідомив він. — Жодного сліду хлопця.