«З чим? Що ти робиш?»
Він розповів. Каліша долучилася, спершу несміливо. Вони натиснули разом. Болюча губка трохи піддалася.
«Джордже, Нікі, — відправив думку Ейвері, — допоможіть».
Нікі зміг, трішки. Спочатку Джордж був розгубленим, тоді приєднався, але за мить знову здав назад.
— Не можу, — прошепотів він. — Там темно.
«Не зважай на темряву! — це Ша сказала. — Думаю, ми можемо допомогти!»
Джордж повернувся. Він вагався, не особливо допомагав, та принаймні був з ними.
«Це просто губка, — сказав їм Ейвері. Він більше не бачив свою миску з рагу. Її замінив вихор пульсації вогників Штазі. — Вона вам нічого не зробить. Тисніть! Усі разом!»
Вони спробували, і щось трапилося. Гелен відвела погляд від стелі. Натомість поглянула на Ейвері.
— Дивіться, хто прийшов, — сказала вона скрипучим голосом. — Голова болить уже менше. Дякувати Богові.
Вона взялася їсти самотужки.
— Блін, — сказав Джордж. — Це ми зробили.
Нік усміхнувся і підняв руку.
— Давай п’ять, Ейвері.
Ейвері дав йому п’ять, але всі хороші почуття зникли разом із цятками. Головний біль у Гелен повернеться і сильнішатиме щоразу після кіно. У Гелен, у Ші, у Нікі. І в нього теж. Зрештою вони всі приєднаються до гудіння з «Овочебази».
Але, можливо… якщо вони всі будуть разом у власному груповому мисленні… і якщо можна буде створити щит…
«Ша».
Вона перевела погляд на нього. Прислухалася. Нікі з Джорджем також слухали, принаймні наскільки могли. Так, наче вони частково глухі. Але Ша чула. Вона ковтнула ще трохи рагу, тоді відклала ложку й похитала головою.
«Ми не можемо втекти, Ейвері. Якщо ти про це думаєш, забудь».
«Я знаю, що не можемо. Але мусимо зробити хоча б щось. Допомогти Люкові й собі. Я бачу деталі, але не знаю, як їх скласти. Я не…»
— Ти не знаєш, як побудувати замок, — тихим замисленим голосом промовив Нікі.
Гелен знову припинила їсти й повернулася до огляду стелі. Болюча губка вже знову росла, роздимаючись і заковтуючи її розум. Нікі допоміг їй ковтнути ще ложку.
— Сигарети! — гукнув хтось із доглядачів. Він тримав перед собою коробку. Здається, тут куриво було безкоштовне. Це навіть заохочували. — Хто хоче сигаретку перед показом?
«Ми не можемо втекти, — надіслав думку Ейвері, — тому допоможіть мені збудувати замок. Стіну. Щит. Наш замок. Нашу стіну. Наш щит».
Він перевів погляд з Ші на Нікі й на Джорджа, тоді знову на Шу, благаючи, щоб його зрозуміли. Її очі проясніли.
«Каліша розуміє, — подумав Ейвері. — Слава Богу, розуміє».
Вона почала говорити, але замовкла, коли повз проходив доглядач — на ім’я Клінт — і горланив:
— Сигарети! Хто хоче покурити перед показом?
Коли він пішов, Каліша промовила:
— Якщо ми не можемо втекти, треба захопити це місце.
Початкове прохолодне ставлення помічниці шерифа Венді Ґалліксон до Тіма значно змінилося з часу їхнього першого побачення в мексиканському ресторані в Гардівіллі. Тепер вони були визнаною парою, і коли вона прибула в заднє житло містера Джексона з великим паперовим пакетом, то поцілувала його в щоку, а тоді побіжно в губи.
— Це помічниця Ґалліксон, — представив її Тім, — але можеш називати її Венді, якщо вона не проти.
— Не проти, — сказала Венді. — Як тебе звати?
Люк подивився на Тіма, який йому ледь помітно кивнув.
— Люк Елліс.
— Приємно познайомитися, Люку. Ну в тебе й синець.
— Так, мем. Сам ударився.
— «Так, Венді». А пов’язка на вусі? Сам порізався?
Від цього він усміхнувся, бо це була абсолютна правда.
— Щось таке.
— Тім сказав, що ти зголоднів, тож я прихопила трохи їжі з ресторанчика на Мейн-стріт. Там є кола, курка, бургери і картопля фрі. Чого хочеш?
— Усього, — сказав Люк, а Венді з Тімом засміялися.
Вони спостерігали, як він з’їв дві курячі ніжки, потім гамбургер і більшу частину картоплі, а закінчив чималим рисовим пудингом з одноразової баночки. Тім, який ланч пропустив, доїв решту курки й випив колу.
— Тепер ти в нормі? — запитав Тім, коли їжі не залишилося.
Замість відповіді Люк розплакався.
Венді обійняла його й погладила волосся, пальцями розплутуючи кілька ковтунців. Коли Люк нарешті перестав схлипувати, Тім сів поруч.
— Вибачте, — сказав Люк. — Вибачте-вибачте-вибачте.
— Усе нормально. Тобі можна.
— Це тому, що я знову почуваюся живим. Не знаю, чому я від цього розплакався, але так сталося.
— Здається, це називається полегшення, — сказала Венді.