— Не бачу в цьому нічого смішного, — спохмурнівши, промовив Таґ.
— І я не бачу, — підтримав Люк, — але іноді все одно сміюся. Я багато сміявся зі своїми друзями, Калішею й Ніком, хоч нам там було зовсім не весело. Крім того, літо було довге. — Цього разу він не засміявся, лише всміхнувся. — Ви навіть не уявляєте наскільки.
— Думаю, тобі б не завадило відпочити, — сказав Тім. — Таґу, у тебе є вільні камери?
— Є.
— Ну то, може, ми…
Люк відступив назад, обличчя пронизала тривога.
— Нізащо. Нізащо.
Тім здійняв руки.
— Ніхто тебе не замкне. Ми залишимо двері прочиненими.
— Ні. Будь ласка, не треба. Будь ласка, не змушуйте мене йти в камеру.
Тривога змінилася жахом, і Тім уперше повірив, принаймні частково, в історію хлопця. Про надприродні сили — це херня, звісно, але він уже раніше бачив таке — погляд і поведінку дитини, з якої знущалися.
— Окей, а що скажеш про диван у зоні очікування? — Венді вказала пальцем. — Він уже старий, але не зовсім нездалий. Я там кілька разів спала.
Якщо це правда, Тім ніколи цього не бачив, зате малому стало помітно легше.
— Так, давайте. Містере Джеймісон — Тіме — флешка ще у вас, так?
Тім дістав її з нагрудної кишені й простягнув.
— Ось.
— Добре. — Люк потрюхикав до дивана. — І краще перевірте того містера Голлістера. Я майже повністю впевнений, що він — дядько.
Таґ і Білл кинули на Тіма ідентичні сторопілі погляди. Тім похитав головою.
— Люди, які за мною спостерігають, — пояснив Люк. — Вони прикидаються, ніби хтось із них — мій дядько. Чи кузен, чи просто друг сім’ї. — Він помітив, як Таґ і Білл воднораз закочують очі, і знову всміхнувся. Це одночасно втомлювало й веселило. — Ага, я знаю, як це звучить.
— Венді, може, проведеш наших колег у кабінет шерифа Джона і введеш у курс справ стосовного того, про що нам розповів Люк. Я залишуся тут.
— Ага, лишайся, — сказав Таґ. — Бо доки шериф Джон не дасть тобі значок, ти всього-на-всього місцевий нічний патрульний.
— Взяв до уваги, — відрік Тім.
— А що на флешці? — запитав Білл.
— Не знаю. Коли шериф повернеться, усі разом і подивимося.
Венді провела двох поліцейських у кабінет шерифа Ешворта й зачинила двері. Тім почув приглушені голоси. Зазвичай у такий час він лягав спати, але зараз бадьорість сповнювала його як ніколи. Він не почувався так ще відколи покинув Управління поліції Сарасоти, мабуть. Йому хотілося знати, хто насправді цей хлопець, що ховається за цією скаженою історією, де він був і що з ним сталося.
Тім узяв чашку кави з кавоварки «Банн» у кутку. Кава була міцна, але придатна для пиття, на відмінну від тієї, якою він зазвичай частувався близько десятої години, коли зазирав у відділення під час нічних обходів. Він поніс чашку назад до крісла диспетчера. Люк або справді заснув, або добре вдавав. Мимохіть Тім узяв швидкозшивач зі списком усіх підприємств Дюпрея й зателефонував у мотель. На дзвінок не відповіли. Схоже, Голлістер таки не повернувся у свій блощичник. Що нічого не означає, звісно.
Тім повісив слухавку, дістав з кишені флешку й роздивився її. Це, мабуть, теж нічого не означає, найпевніше, але, як наполягає Таґ Фарадей, тут слово за шерифом Ешвортом. Вони почекають.
А хлопець тим часом нехай поспить. Якщо він дійсно приїхав сюди у вантажному вагоні з самого Мейну, йому цей сон не завадить.
«Челенджер» з одинадцятьма пасажирами на борту — місіс Сіґсбі, Тоні Фіззале, Вайноною Бріґґз, лікарем Евансом та об’єднаними загонами Рубінових і Опалових — торкнувся землі в Алколу п’ятнадцять по п’ятій. Задля зручнішої комунікації зі Стекгаусом цю команду назвали загоном Золотих. Місіс Сіґсбі першою зійшла з літака. Денні Вільямс із Рубінових і Луїс Ґрант із Опалових залишилися на борту, взявши на себе турботу про особливий багаж Золотих. Місіс Сіґсбі стояла на асфальтобетоні, незважаючи на приголомшливу спеку, і з мобільного телефонувала на стаціонарний телефон свого кабінету. Відповіла Розалінд й одразу передала слухавку Стекгаусу.