Навпроти жолоба для виведення було довге корито на залізних ніжках. Біля нього стояли двоє дівчат і хлопчик. Дівчата долонями зачерпували якусь коричневу мерзоту собі в роти. Тім, який не міг повірити, що бачить таку огидну чудасію, подумав, що це схоже на «Мейпо», вівсянку з його дитинства. Хлопчик згинався й занурював обличчя в ту квашу, тримаючи долоні по краях і клацаючи пальцями. Кілька інших дітей просто лежали на матрацах, витріщалися в стелю, а на їхніх обличчях трималися татуювання тіней від дроту.
Коли Морін підійшла до жінки з «Рінсенваком», мабуть, щоб зайняти її пост, картинка зникла і знову все посиніло. Вони чекали, чи не з’явиться знову Морін у своєму вольтерівському кріслі, можливо, щоб іще щось пояснити, але більше нічого не з’явилося.
— Господи, що це було? — запитав Френк Поттер.
— Задня половина Задньої половини, — відповів Люк. Він був білий як ніколи.
— Що за люди тримали б дітей у такому…
— Монстри, — відповів Люк. Він підвівся, тоді торкнувся рукою голови й ледь не впав.
Тім підхопив його.
— Ти нормально, свідомість не втратиш?
— Ні. Не знаю. Мені треба вийти. Подихати свіжим повітрям. На мене ніби стіни напирають.
Тім глянув на шерифа Джона, той кивнув.
— Виведи його на алею. Подивися, щоб йому краще стало.
— Я з вами, — сказала Венді. — Усе одно треба, щоб я відімкнула двері.
На дверях у дальньому кінці зони утримання великими білими буквами було виведено: «АВАРІЙНИЙ ВИХІД. СПРАЦЮЄ СИГНАЛІЗАЦІЯ». Венді ключем зі свого кільця вимкнула сигналізацію. Тім однією долонею натиснув кнопку, а іншою повів Люка, що йшов уже нормально, але все ще був смертельно блідий, на алею. Тім знав, що таке ПТСР, але бачив таке лише по телевізору. Тепер він міг лицезріти це наживо, у хлопчика, який ще й голитися не буде років три.
— Лише не наступіть на речі Енні, — сказала Венді. — Особливо надувний матрац. Вона вам не подякує.
Люк не запитав, що на алеї роблять надувний матрац, два рюкзаки, візок із супермаркету на трьох колесах і скручений спальний мішок. Він повільно побрів у бік Мейн-стріт, глибоко дихаючи, і зупинився лише раз, щоб зігнутися, впершись руками у коліна.
— Краще? — запитав Тім.
— Мої друзі їх випустять, — відповів Люк, не розгинаючись.
— Кого випустять? — спитала Венді. — Тих…
Вона не знала, як закінчити. Це й не мало значення, бо Люк її ніби й не чув.
— Я не бачу їх, але знаю. Не розумію як, але знаю. Думаю, то все Ейвестер. Тобто Ейвері. З ним Каліша. І Нікі. Джордж. Боже, вони такі сильні! Такі сильні разом!
Люк випрямився і пішов далі. Коли спинився скраю алеї, шість вуличних ліхтарів на Мейн-стріт загорілися. Він вражено глянув на Тіма з Венді.
— Це я щойно зробив?
— Ні, дорогенький, — легенько сміючись, сказала Венді. — Це вони за розкладом. Ходімо назад, усередину. Тобі б краще випити трохи кóли з запасів шерифа Джона.
Вона торкнулася його плеча. Люк скинув її руку.
— Стоп.
Безлюдну вулицю, тримаючись за руки, перетинала пара. Чоловік із коротким білявим волоссям. Жінка в квітчастій сукні.
Потужність, яку генерували діти, знизилася, коли Нікі відпустив долоні Каліші й Джорджа, проте не набагато. Бо інші зараз стояли за дверима палати «А», і більшу частину потужності давали саме вони.
Це ніби гойдалка, подумав Нік. Коли здатність мислити знижується, ТП і ТК ростуть. А в тих інших, за дверима, розуму майже не лишилося.
«Правильно, — сказав Ейвері. — Так це й працює. Вони акумулятори».
Голова в Нікі була ясна — жодного болю. Дивлячись на інших, він бачив, що в них така ж ситуація. Чи повернуться головні болі — і якщо так, то коли, — сказати було неможливо. Наразі він був просто вдячний.
Більше нема потреби в бенгальському вогні; вони це вже пройшли. Тепер вони панують над гудінням.
Нікі схилився над доглядачами, які тазернули одне одного й знепритомніли, і почав порпатися в них по кишенях. Він знайшов, що шукав, і передав Каліші, яка передала Ейвері.
— Це ти маєш зробити, — промовила вона.
Ейвері Діксон — який зараз мав би бути вдома й вечеряти з батьками після чергового важкого дня в ролі найдрібнішого в себе в п’ятому класі — узяв помаранчевий ключ-картку і притиснув до сенсорної панелі. Замок гупнув, і двері відчинилися. Мешканці «Овочебази» збилися по той бік, наче вівці в зливу. Вони були брудні, здебільшого роздягнуті, безпам’ятні. У декількох з рота текла слина. Піті Літлджон репетував «я-я-я-я-я-я» і бив себе по голові.