— Господи, що вони там роблять?
— Ідуть по нас, напевно, — процідив Стекгаус. — Зараз дізнаємося, чи їм вдасться.
Парад потенційних утікачів вийшов з кадру. Стекгаус натиснув кнопку, яка перемикає зображення, на мить побачив Корінн Ровсон, що тримала на колінах Дерикову голову, тоді отримав те, чого хотів. Там були двері на поверх «F» з боку Передньої половини. Діти добігли до них.
— Та хоч би ви всі розтовклися там, — прошипів Стекгаус. Він так сильно стискав кулаки, що на долонях залишилися сліди.
Діксон підняв помаранчеву картку і підніс до панелі зчитувача. Коли він натиснув на ручку, але нічого не сталося, Тревор Стекгаус врешті розслабився. Гендрікс біля нього видихнув повітря, що сильно відгонило бурбоном. Випивка на зміні verboten, як і телефон, але Стекгаус наразі цим не переймався.
«Мухи в банці, — подумав він. — От хто ви тепер, хлопчики й дівчатка. А от що з вами буде далі…»
Це, на щастя, не його проблема. Що з ними буде далі, після того, як з проблемою в Південній Кароліні розберуться, — тим нехай займається місіс Сіґсбі.
— За це вони й платять тобі гору бабла, Джуліє, — сказав він і відкинувся в кріслі, щоб подивитися, як діти — тепер під керівництвом Вілгольма — повертаються і пробують відчинити двері, через які ввійшли. Безуспішно. Дурбецало Вілгольм відкинув голову. Розкрив рота. Якби ж Стекгаус міг почути аудіо, щоб насолодитися криком злості.
— Ми обмежили поширення проблеми, — повідомив він Гендріксові.
— Ем, — сказав Гендрікс.
Стекгаус повернувся, щоб побачити, що він має на увазі.
— Ти про що?
— Думаю, не до кінця.
Тім поклав руку Люкові на плече.
— Якщо ти не проти, нам справді варто повернутися всередину й усе обговорити. Ми дамо тобі кóли і…
— Чекайте.
Люк пильно дивився на парочку, яка, тримаючись за руки, перетинала вулицю. Вони не помітили трійцю, що стояла на початку алеї Сироти Енні; були зосереджені суто на копівському відділку.
— З’їхали з магістралі й загубилися, — сказала Венді. — Ставлю на що завгодно. У нас таких по десять щомісяця. То як, ходімо назад?
Люк не звертав уваги. Він досі міг відчувати інших дітей, і тепер вони звучали з тривогою, але вони десь далеко в його голові, ніби голоси, що проходять крізь вентиляційну шахту в іншій кімнаті. Та жінка… у квітчастій сукні…
Щось падає і будить мене. Це, мабуть, приз, який ми виграли на Північно-Західному дебатному турнірі, бо він найбільший і до дідька голосно гуркотить. Хтось схиляється наді мною. Я кажу «мамо», бо хоч і знаю, що то не вона, але це жінка, і «мама» — перше слово, що спадає мені на сонну думку. А вона каже…
— Еге ж, — промовив Люк. — Як тільки схочеш.
— Чудово! — схвалила Венді. — Тоді ми…
— Ні, це вона так сказала. — Він показав пальцем. Пара дійшла до хідника перед управлінням шерифа. За руки вони більше не трималися. Люк обернувся до Тіма, подивився широкими й панічними очима. — Це вона одна з тих, хто викрав мене! Я її потім ще бачив, в Інституті! У кімнаті для персоналу! Вони тут! Я ж казав, що вони прийдуть, і от вони тут!
Люк розвернувся і побіг до дверей, які ззовні були відчинені, щоб Енні могла зайти вночі, якщо їй забажається.
— Що… — почала Венді.
Але Тім не дав їй закінчити. Він кинувся за хлопцем з поїзда, і в голові в нього трималася думка, що, можливо, малий таки не помилявся стосовно Норберта Голлістера.
— Ну? — Шепіт Сироти Енні був занадто шаленим, щоб його так називати. — Тепер віриш мені, містере Корбетте Дентон?
Спочатку Барабанщик узагалі не відповів, бо намагався усвідомити, що він бачить: три фургони припарковані поряд, а за ними — групка чоловіків і жінок. Десь дев’ятеро, вдосталь для сраної бейсбольної команди. Й Енні мала рацію, озброєні. Уже настали сутінки, але пізно влітку світло ще лишалося, крім того, ліхтарі загорілися. Барабанщик бачив пістолети в кобурах і дві довгі гвинтівки, схожі на «ейч-кей». Машини для вбивства людей. Ця бейсбольна команда зібралася перед старим кінотеатром, але здебільшого їх приховував із хідника цегляний бік. Очевидно, вони на щось чекають.
— У них розвідники! — зашипіла Енні. — Бачиш, вулицю переходять? Вони зазирнуть до шерифа, щоб побачити, скільки їх там! То тепер ти дістанеш свої срані стволи чи мені піти самій їх узяти?
Барабанщик обернувся й уперше за двадцять, а може, й тридцять років щодуху побіг. Він подолав сходи до квартири над перукарнею і зупинився на сходовому майданчику лише щоб три-чотири рази глибоко вдихнути. І ще щоб загадатися, чи серце витримає напруження, чи просто розірветься.