Його гвинтівка 30-06, якою він планував застрелитись одного гарного південнокаролінського вечора (вже давно б це зробив, якби не періодичні цікаві розмови з новим нічним патрульним), лежала в шафі, заряджена. Як і автоматичний пістолет 45-го калібру та револьвер 38-го на верхній полиці.
Він узяв усі три види зброї та збіг сходами вниз. Віддихувався, пітнів і, мабуть, смердів, як кнуряка в парилці, але вперше за багато років відчув себе по-справжньому живим. Він прислухався, чи не чути стрілянини, але наразі було тихо.
Можливо, то копи, але малоймовірно. Копи одразу зайшли б, показали посвідчення й пояснили, навіщо прибули. А ще вони би приїхали на чорних позашляховиках, «субурбанах» чи «ескалейдах».
Принаймні так показують у телевізорі.
Нік Вілгольм повів різношерстий взвод загублених хлопців і дівчат назад дещо схиленим тунелем до замкнутих дверей з боку Передньої половини. Деякі з колишніх в’язнів палати «А» рушили слідом; деякі просто збилися докупи. Піт Літлджон узявся гамселити себе по маківці з криками «я-я-я-я-я-я». У тунелі було відлуння, від якого ці ритмічні співи не просто дратували, а доводили до сказу.
— Берімося за руки, — сказав Нікі. — Усі разом. — Він смикнув підборіддям у бік групи овочів і додав: «Думаю, це їх приманить».
«Як жуків на світло», — подумала Каліша. Не дуже гарно, але правда рідко буває гарною.
Вони пішли. Коли всі приєдналися до кола, гудіння посильнішало. Стіни тунелю перетворили їхнє коло радше на якусь капсулу, але це не важило. Сила не зникала.
Каліша розуміла, про що думає Нікі, але не тому, що підхопила цю думку, а тому, що тільки це їм і лишалося.
«Сильніші разом», — подумала вона, а тоді вголос, до Ейвері:
— Ламай замок, Ейвестере.
Гудіння переросло в отой внутрішній крик, і якби хоч у когось із них ще був головний біль, то він би миттю втік зі страху. Каліша знову відчувала величну силу. Така з’являлася вечорами з бенгальським вогнем, але тоді це було брудно. Тут ця сила була чиста, бо їхня. Діти з палати «А» мовчали, проте всміхалися. Вони також це відчували. І їм подобалося. Каліша підозрювала, що це найближчий процес до мислення, на який вони ще коли-небудь будуть спроможні.
З дверей почувся слабкий скрипучий звук, і вони посунулися в одвірку, але більше нічого. Ейвері стояв навшпиньках, його дрібне обличчя напружилося від зосередженості. Тоді він сповз і видихнув.
Джордж: «Ні?»
Ейвері: «Ні. Якби вони були просто замкнуті, я б зміг, але таке відчуття, ніби замка взагалі нема».
— Здох, — промовила Айріс. — Здох, здох, він не лох, так нам завжди каже Бог, замок взяв собі і здох.
— Вони якось їх вимкнули, — припустив Нікі. «І пробити їх ми не можемо, так?»
Ейвері: «Ні, суцільна сталь».
— Де ж Супермен, коли він так потрібен? — запитав Джордж. Він потер щоки, невесело всміхнувся.
Гелен сіла, піднесла руки до обличчя й почала плакати.
— І на що ж ми здатні? — Тоді знову, розумовим відлунням: «І на що ж ми здатні?»
Нікі обернувся до Каліші: «Є ідеї?»
«Ні».
Тоді до Ейвері: «А в тебе?»
Ейвері похитав головою.
— Тобто «не до кінця»? — перепитав Стекгаус.
Замість відповіді Данкі Конг подався через кімнату до апарата внутрішнього сповіщення. Зверху корпус припав грубим шаром пилу. Стекгаус ним жодного разу не скористався — він наче не збирався оголошувати про прийдешні танці чи ігрові вечори. Лікар Гендрікс нахилився, щоб роздивитися елементарні засоби керування, і клацнув перемикачем, від чого загорілася зелена лампочка.
— Що ти…
Цього разу Гендрікс наказав йому заткнутись, і замість люті Стекгаус відчув певне захоплення. Що б там не спало на думку тому лікареві, він вважає це чимсь важливим.
Гендрікс узяв мікрофон, тоді спинився.
— Можна якось перевірити, чи ті діти не чутимуть, що я говорю? Їм дарувати ідеї я не хочу.
— У тунелі колонок немає, — сказав Стекгаус, сподіваючись, що не помиляється. — Що стосується Задньої половини, думаю, у них своя окрема система гучного зв’язку. А що ти надумав?
Гендрікс подивився на нього, як на ідіота.
— Те, що їхні тіла замкнено, не означає, що те саме стосується й умів.
«Бля, — подумав Стекгаус. — Я й забув, для чого вони тут».
— То це… ну, я зрозумів. — Гендрікс притиснув кнопку збоку мікрофона, прокашлявся і заговорив: — Увага. Увага всьому персоналу. Говорить лікар Гендрікс. — Він провів рукою по рідкому волоссі, ще більше зворохоблюючи зачіску, яка й без того виглядала достатньо схиблено. — Із Задньої половини втекли діти, але причин для паніки немає. Повторюю, причин для паніки немає. Вони замкнені в тунелі між Передньою і Задньою половинами. Проте вони можуть спробувати вплинути на вас, як… — Він спинився, облизав губи. — Так, як вони під час роботи впливають на інших людей. Вони можуть змусити вас завдати собі шкоди. Або… ну… напасти одне на одного.