«О Боже, — подумав Стекгаус, — які радісні ідеї ти їм подаєш».
— Слухайте уважно, — сказав Гендрікс. — Вони здатні досягти такого розумового проникнення лише якщо ціль про це не знає. Якщо ви щось відчуваєте… відчуваєте думки, які вам не належать… зберігайте спокій та опирайтеся. Проганяйте їх. Вам це має вдаватися досить легко. Можна говорити вголос, це допоможе. Повторювати: «Я тебе не слухаю».
Він уже відкладав мікрофон, але його перехопив Стекгаус.
— Говорить Стекгаус. Персоналу Передньої половини. Усі діти мусять негайно повернутися до своїх кімнат. Якщо хтось опиратиметься, користуйтеся шокерами.
Він вимкнув апарат і повернувся до Гендрікса.
— Може, малі уйобки в тунелі до цього не додумаються. Вони ж діти, як-не-як.
— Та звісно ж, додумаються, — сказав Гендрікс. — Зрештою, вони ж мають досвід.
Тім наздогнав Люка, коли той відчинив двері в зону обмеження волі.
— Люку, ти сиди тут. Венді — за мною.
— Ти ж не думаєш, що…
— Я не знаю, що думаю. Пістолет не витягуй, але перевір, щоб ремінець був розстебнутий.
Коли Тім із Венді поспішили коротким проходом між чотирма порожніми камерами, то почули чоловічий голос. Досить приємний. У ньому навіть вчувався хороший гумор.
— Нам із дружиною сказали, що в Бофорті багато цікавих старих будівель, тож ми вирішили зрізати, але наш джі-пі-ес трохи облажався.
— То я його змусила спинитися запитати дорогу, — додала жінка, і коли Тім ввійшов, то побачив, як вона знизу дивиться на свого чоловіка — якщо вона справді дружина цьому блондинові — з задоволеним роздратуванням. — Він не хотів. Чоловіки ж завжди знають, куди їхати, правда?
— Скажу вам так: ми зараз трохи зайняті, — промовив шериф Джон, — і в мене нема часу…
— Це вона! — закричав Люк за спинами Тіма з Венді, від чого обоє підскочили. Інші поліцейські озирнулися. Люк відштовхнув Венді достатньо сильно, вона аж сперлася на стіну. — Це вона бризнула мені чимсь в обличчя й вирубила мене! Сука ти, ти вбила моїх батьків!
Він спробував побігти на неї. Тім ухопив його за горловину футболки і смикнув назад. Блондин і жінка в сукні здавалися здивованими й розгубленими. Цілком нормальними, коротше кажучи. От тільки Тім начебто побачив інший вираз на обличчі жінки, лише на мить: ледь помітне усвідомлення.
— Думаю, тут якась помилка, — вимовила вона. Спробувала натягнути збентежену усмішку. — Що це за хлопчик? Він що, божевільний?
Хоча він лише місцевий нічний патрульний і на цій посаді й залишатиметься протягом наступних п’яти місяців, Тім перейшов у режим копа без зайвих роздумів, як тієї ночі, коли ті пацани обчистили «Зоуніз» й стріляли в Абсіміла Добіру.
— Народ, може, покажете свої документи?
— Хіба є причина, справді? — запитала жінка. — Я не знаю, що про нас думає той хлопчик, але ми загубились, а коли я була малою, мама казала мені, що як загубишся, питай дорогу в поліцейських.
Шериф Джон підвівся.
— Угу, це, може, й правда, але якщо так, то ви все ж продемонструєте свої водійські права?
— Звісно, без проблем, — сказав чоловік. — Зараз, дістану гаманець. — Жінка вже лізла в сумочку з роздратованим виразом на обличчі.
— Стережіться! — крикнув Люк. — У них зброя.
Таґ Фарадей і Джордж Беркетт остовпіли, Френк Поттер з Біллом Віклоу стояли приголомшені.
— Агов, секундочку! — озвався шериф Джон. — Руки так, щоб я їх бачив!
Парочка не звернула на це уваги. Рука Мішель Робертсон вискочила з сумочки, але в ній були не водійські права, а «зіґ-зауер-найтмар-мікро», який їй видали. Денні Вільямс потягнувся за спину й дістав з-за пояса замість гаманця «ґлок». І шериф, і Фарадей діставали свою зброю, але вони рухалися повільно, надто повільно.
Тім рухався швидко. Він дістав пістолет Венді з її кобури і націлився ним обома руками.
— Кинули зброю, вже!