— Його звати Джеймс Еванс, — сказав Люк. — І він сам лікар. Як Йозеф Менґеле.
Еванс наче вперше Люка помітив. Він указав на хлопця тремтячим пальцем.
— Це все ти винен.
Люк кинувся на Еванса, але цього разу Тім стримав його і м’яко, але міцно підштовхнув до Венді, яка взяла його за плечі.
Тім сів навпочіпки, щоб мати можливість дивитися блідому переляканому чоловікові просто в очі.
— Послухайте мене, лікарю Евансе. І слухайте уважно. Ви зі своїми людьми нахабно ввірвалися в наше місто, щоб забрати цього хлопця, і вбили п’ятьох людей. Усі п’ятеро — поліцейські. Так от, може, ви й не знаєте, але в Південній Кароліні діє смертна кара, і якщо ви думаєте, що це не буде застосовано, на секунду, за вбивство шерифа округу й чотирьох його підлеглих…
— Це мене ніяк не стосується! — крекнув Еванс. — Я тут з примусу! Я…
— Заткнися! — сказала Венді. Вона ще мала при собі «ґлок» загиблого Таґа Фарадея і тепер націлилася ним на ще взуту стопу. — Ті поліцейські були також мені друзями. І якщо ти думаєш, що я тобі зараз права зачитуватиму чи щось подібне, то в тебе дах поїхав. Якщо ти Люкові не скажеш те, що він хоче почути, я пущу кулю тобі в іншу…
— Добре! Гаразд! Так! — Еванс потягнувся вниз, намагаючись долонями захистити неушкоджену ногу, від чого Тім ледь не пожалів його. Майже. — Чого вам треба? Що ти хочеш знати?
— Мені треба поговорити зі Стекгаусом, — сказав Люк. — Як я можу це зробити?
— Її телефон, — сказав Еванс. — У неї особливий телефон. Вона телефонувала йому перед тим, як вони почали… ну… операцію. Я бачив, як вона сховала його в кишеню куртки.
— Я дістану, — сказала Венді й повернулася в бік відділку.
— Принесіть не лише телефон, — сказав Люк. — Її приведіть також.
— Люку… її підстрелили.
— Вона нам може знадобитися, — пояснив Люк. Від його погляду віяло холодом.
— Для чого?
Тому що зараз це шахи, а в шахах ти ніколи не живеш лише ходом, який зараз зробиш, і навіть не наступним. На три кроки наперед, таке правило. І до кожного по три альтернативи, залежно від дій опонента.
Вона глянула на Тіма, той кивнув:
— Приведи її. В наручниках, якщо доведеться. Ти ж тут закон, врешті-решт.
— Але сама ідея… — промовила вона й пішла.
Тоді зрештою Тім почув сирену. Можливо, навіть дві. Хоча поки ще слабкі.
Люк ухопив його за зап’ясток. Тім подумав, що хлопець виглядає цілком зосередженим, цілком свідомим, але разом з тим до смерті вимученим.
— Мені не можна на цьому спинятись. У них мої друзі. Вони їх тримають у пастці, й ніхто їм не допоможе, окрім мене.
— У пастці в тому Інституті.
— Так. Тепер ви ж мені вірите, правда?
— Було б важко не повірити, після тієї флешки й усього цього. До речі, що там флешка? Вона ще в тебе?
Люк поплескав себе по кишені.
— Місіс Сіґсбі і люди, з якими вона працює, хочуть зробити щось цим твоїм друзям таке, від чого ті стануть як діти в палаті?
— Вони вже це робили, але мої друзі втекли. Здебільшого завдяки Ейвері, а він там опинився, бо допоміг мені. Думаю, це можна назвати іронією. Але я впевнений, що вони знову в пастці. Боюся, Стекгаус уб’є їх, якщо мені на вдасться з ним домовитися.
Поверталася Венді. У руках вона тримала громіздкий пристрій, який Тімові скидався на телефон. Три скривавлені подряпини виднілися на тильному боці долоні з телефоном.
— Не хотіла віддавати. А вона на диво сильна, навіть після кульового поранення.
Венді подала пристрій Тімові й озирнулася через плече. Сирота Енні та Барабанщик Дентон допомагали місіс Сіґсбі перейти вулицю. Хоча вона була бліда й скривлена від болю, жінка опиралася їм, наскільки могла. Близько трьох десятків місцевих Дюпрея тягнулися за ними, з лікарем Роупером на чолі.
— Ось вона, Тіммі, — сказала Сирота Енні. Вона віддихувалася, щоки і скроня світилися червоним від ляпасів місіс Сіґсбі, проте Енні виглядала аніскілечки не засмученою. — Що нам з нею зробити? Думаю, повісити вже не можна, але було б чудово, правда?
Лікар Роупер відклав свою чорну сумку, вхопив Енні за серапе й відтягнув убік, щоб поговорити з Тімом.
— Заради Бога, що ви собі думаєте? Не можна нікуди транспортувати цю жінку! Ви ж її вб’єте!
— Я не думаю, що вона аж так при смерті, лікарю, — зауважив Барабанщик. — Так влупила мене, шо чуть носа не вломила.
Після цього він засміявся. Тімові здавалося, що він ніколи раніше не чув, щоб цей чоловік сміявся.
Венді проігнорувала що Барабанщика, що лікаря.