— Якщо ми збираємося кудись вирушати, Тіме, нам краще поквапитися, перш ніж прибуде поліція штату.
— Будь ласка. — Люк глянув спершу на Тіма, тоді на лікаря Роупера. — Мої друзі помруть, якщо ми нічого не зробимо, я знаю, що кажу. А з ними ще інші, ті, яких вони називають «овочі».
— Мені потрібно в лікарню, — вимагала місіс Сіґсбі. — Я втратила багато крові. І я хочу побачити свого адвоката.
— Писок стули, або я тобі стулю, — відказала Енні й глянула на Тіма. — Вона не так сильно поранена, як хоче здаватися. Кровотеча вже спинилася.
Тім відповів не одразу. Він згадував один день, не так давно, коли їздив у торговельний центр «Вестфілд» у Сарасоті, просто щоб купити взуття, а якась жінка підбігла до нього, бо він був в уніформі. Якийсь хлопець розмахує пістолетом біля кінотеатру, повідомила вона, тож Тім сходив подивитись, і йому довелося прийняти рішення, яке змінило все його життя. Рішення, яке, між іншим, привело його сюди. Тепер йому знову потрібно прийняти рішення.
— Перев’яжіть її, лікарю. Думаю, ми з Венді та Люком заберемо цих двох у невелику поїздочку й подивимося, чи зможемо з усім розібратися.
— І від болю їй щось дайте, — додала Венді.
Тім похитав головою.
— Ні, болезаспокійливе дайте мені. А я сам вирішу, чи вона цього заслуговує.
Лікар Роупер дивився на Тіма й на Венді, наче побачив їх уперше в житті.
— Це неправильно.
— Ні, лікарю, — сказала Енні, яка говорила несподівано м’яко. Вона взяла Роупера за плече і вказала йому на прикриті трупи на вулиці й на відділок з розтрощеними вікнами та дверима. — Оце неправильно.
Лікар на мить остовпів, роздивляючись тіла і розстріляний відділок. Тоді зрештою вирішив:
— Подивимося, наскільки все серйозно. Якщо в неї ще сильна кровотеча або тріснута кістка, я вам не дозволю її нікуди забрати.
«Та дозволиш, — подумав Тім. — Бо ти нас не зупиниш».
Роупер став на коліно, розкрив сумку і дістав пару хірургічних ножиць.
— Ні, — сказала місіс Сіґсбі, задкуючи від Барабанщика. Він одразу вхопив її й притягнув до себе, проте Тім із цікавістю відзначив, що перш ніж Барабанщик це зробив, жінка спокійно стала на поранену ногу. Роупер це також побачив. Він саме підводився, але все одно небагато пропустив. — Ви не проводитимете ніяку польову операцію на мені тут, на вулиці!
— Єдине, на чому я робитиму операцію, це на вашій штанині, — сказав Роупер. — Звісно, якщо не пручатиметесь. Якщо будете, то я вам нічого не гарантую.
— Ні! Забороняю вам…
Енні вхопила її за шию.
— Жінко, я не хочу більше чути, що ти там кому забороняєш. Стій на місці, або нога — то буде останнє, що тебе хвилюватиме.
— Заберіть від мене руки!
— Лише якщо сидітимеш тихо. Інакше я тобі твою шию кістляву прикручу.
— Краще зробіть, як вона каже, — порадила Адді Ґулсбі. — Енні скаженіє, коли на неї находить.
Місіс Сіґсбі припинила пручатися, мабуть, не лише від страху удушення, а й від утоми. Роупер охайно розрізав її слакси за два дюйми над раною. Штанина обвисла навколо кісточки, відкриваючи білу шкіру, сплетіння варикозних вен і щось схоже радше на ножовий поріз, ніж на діру від кулі.
— Ну, дорогенька, — промовив Роупер значно полегшеним тоном. — Біди нема. Гірше, ніж подряпина, але не набагато. Вам, мем, пощастило. Кров уже зсілась.
— Я серйозно поранена! — заверещала місіс Сіґсбі.
— Якщо не заткнешся — точно будеш, — пригрозив Барабанщик.
Лікар протер рану антисептиком, наклав пов’язку й закріпив її застібками-метеликами. Доки він закінчив, здавалося, що все населення Дюпрея, принаймні з околиць, зібралося подивитись. Тім тим часом роздивлявся телефон. Від натиску бічної кнопки загорівся екран, на якому світилося повідомлення «РІВЕНЬ ЗАРЯДУ 75%».
Він знову вимкнув його й подав Люкові.
— Поки що тримай у себе.
Коли Люк поклав телефон у кишеню з флешкою, якась рука смикнула його штани. То був Еванс.
— Тобі варто бути обережним, юний Люку. Це якщо ти не хочеш нести відповідальність.
— Відповідальність за що? — запитала Венді.
— За кінець світу, міс. За кінець світу.
— Заткнись, ідіоте, — гаркнула місіс Сіґсбі.
Тім над цим замислився. Тоді обернувся до лікаря.
— Я не до кінця розумію, з чим ми тут маємо справу, але знаю, що це щось надприродне. Нам потрібно на якийсь час забрати цих двох. Коли з’являться штатські копи, скажіть їм, що ми повернемося за годину. Максимум дві. Уже тоді спробуємо почати хоч щось схоже на нормальну поліцейську процедуру.