Тім хотів, щоб усе було тихо, задля Люка, який тепер став мозком операції. Тім знав: більшість людей вважали б його божевільним через те, що дозволяє дванадцятирічному розробляти стратегію порятунку дітей з тунелю так, щоб їх самих не вбили, але помітив, що Венді також не протестує. Вони з Тімом знають, що Люк зробив, щоб сюди дістатися, бачили його в дії й розуміють.
Що саме розуміють? Ну, окрім того, що в малого багато хоробрості, він також справдешній геній найвищого ґатунку. Ті бандити в Інституті змусили його відточити вміння, яке (принаймні до підсилень) усього на дещицю серйозніше за якийсь дешевий трюк. Вони вважали його розум лише доважком до того, що їм насправді треба, і були в цьому схожі на браконьєрів, які вбивають слона вагою дванадцять тисяч фунтів тільки заради дев’яноста фунтів слонової кістки.
Тім сумнівався, що Еванс може оцінити таку іронію, а от Сіґсбі — так (якщо дозволить бодай приткнутись у своїй розумовій кімнаті такій думці): приховану операцію, що триває десятиліттями, зламало щось зовсім несуттєве, на їх погляд, — дитина зі значним інтелектом.
Близько дев’ятої, перетнувши межі міста Бофорт, Люк попросив Тіма знайти мотель.
— Але зупиняйтеся не перед ним. Об’їдьте ззаду.
На Баундарі-стріт стояв «Еконо-Лодж», перед яким простягнувся затінений магноліями паркінг. Тім зупинився біля огорожі й вимкнув двигун.
— Тут ми з вами попрощаємося, Венді, — повідомив Люк.
— Тіме? — запитала Венді. — Про що він?
— Про те, що тобі треба взяти собі кімнату, і він має рацію, — відповів Тім. — Ти лишаєшся, ми їдемо.
— Після того як отримаєте ключ, поверніться, — сказав Люк. — І принесіть якийсь папір. Ручку маєте?
— Звісно, і блокнот. — Вона поплескала себе по кишені штанів уніформи. — Але…
— Я поясню стільки, скільки зможу, коли повернетесь; але якщо коротко, то ви — наша страховка.
Місіс Сіґсбі вперше звернулася до Тіма після закинутого салону краси.
— Те, що цей хлопець пережив, зробило його божевільним, і варто бути не менш навіженим, щоб слухати його. Найкраще, що ви можете зробити, — це залишити мене з лікарем Евансом тут і втекти.
— Тобто залишити моїх друзів на певну смерть, — сказав Люк.
Місіс Сіґсбі посміхнулася:
— Ну справді, Люку, подумай. Що вони для тебе взагалі зробили?
— Ви не зрозумієте, — зітхнув Люк. — Навіть якщо мільйон разів пояснювати.
— Іди, Венді, — наполіг Тім. Він узяв її за руку, стиснув. — Візьми кімнату, тоді повернися.
Вона зміряла його невпевненим поглядом, але віддала «ґлок», вийшла з фургона й рушила в бік адміністрації.
— Я б хотів наголосити, що я тут з… — завів лікар Еванс.
— Примусу, так, — перебив Тім. — Ми це вже чули. Тепер замовкни.
— Ми можемо вийти? — запитав Люк. — Я хочу поговорити з вами без… — Кивнув на місіс Сіґсбі.
— Звісно, можемо.
Тім відчинив і пасажирські, і ковзні двері, тоді став перед огорожею, що відділяла мотель від зачиненого салону продажу автомобілів по сусідству. Люк вийшов теж. Із цього місця Тім бачив обох їхніх вимушених пасажирів і міг зупинити їх, якщо хтось вирішить утекти. Він не вважав, що це дуже вірогідно, адже обох підстрелили в ногу.
— Що таке? — запитав Тім.
— Ви граєте в шахи?
— Правила знаю, але ніколи особливо не грав.
— Я граю, — сказав Люк тихо. — І тепер я граю в шахи з ним. Стекгаусом. Розумієте?
— Думаю, так.
— Намагаюся думати на три ходи вперед, плюс продумую контрудари на його майбутні ходи.
Тім кивнув.
— У шахах час не грає проти тебе, хіба що у швидкісних, а в цій грі — ще й як. Ми маємо дістатися звідси на льотне поле, де чекає літак. Тоді кудись біля Преск-Айла, де літак сяде. Звідти — в Інститут. Думаю, ми будемо там не скоріше, ніж о другій ночі. Погоджуєтесь?
Тім подумки прикинув, тоді кивнув. Може, й пізніше, але скажімо, що о другій.
— Таким чином, у моїх друзів п’ять годин, щоб зробити щось самим, але також п’ять годин має і Стекгаус, щоб іще раз обдумати свою позицію і змінити думку. Пустити газ тим дітям і просто втекти. Я сказав йому, що його фото буде в кожному аеропорту, і він на це купився, думаю, тому що його фото мають бути десь в інтернеті. Багато працівників Інституту — колишні військові. Мабуть, він також.