Наступний телефон розташовувався в сонячній кімнаті з величезною скляною стелею, і він був завбільшки зі стіл, на якому стояв. Від звуку дзвінка Каліші боліли вуха. Це було наче слухати телефонний дзвінок, підключений до підсилювача на рок-н-рольному концерті. Каліша побігла до нього, простягнувши руки долонями догори, й скинула слухавку з бази, не тому, що очікувала просвітлення, а тому, що від звуку в неї могли луснути барабанні перетинки.
— Ciao! — ударив голос хлопчика. — Mi senti? MI SENTI?
Від цього вона й прокинулася.
Вона була зі своїми друзяками: Ейвері, Нікі, Джорджем і Гелен. Решта ще спали, але неміцно. Джордж і Гелен стогнали. Нікі щось бурмотів і витягував руки, від чого Каліша згадала, як бігла до великого телефона, щоб спинити звук. Ейвері крутився й видихав слова, які вона вже чула: «Hoor je me? Hoor je me?»
Їм снилося те саме, що і їй, і, зважаючи на те, де вони зараз — що з ними зробив Інститут, — це цілком логічно. Вони створюють якусь групову силу, телепатію й телекінез, то чому б їм і не снилися однакові сни? Єдине питання: хто з них це почав? Каліша подумала про Ейвері, бо він найсильніший.
«Бджолиний вулик, — подумала вона. — Ось хто ми зараз. Вулик надприродних бджіл».
Каліша підвелася й роззирнулася. Вони досі замкнені в тунелі доступу, тут поки жодних змін, але вона подумала, якого рівня ця групова сила. Може, саме тому діти з палати «А» не сплять, хоча вже досить пізно. Відчуття часу в Каліші завжди було хороше, і вона прикидала, що зараз десь пів на десяту, може, трішки пізніше.
Гудіння ревіло, як ніколи, і тепер лунало з циклічною пульсацією: ммм-МММ-ммм-МММ. Вона з цікавістю (але без подиву) відзначила, що флуоресцентні лампи над головою також пульсують у такт із гудінням, то яскравіше, то трохи блякнуть, тоді знову яскравішають.
ТК, який реально можна побачити, подумала вона. Хоч якась користь.
Піт Літлджон, хлопчик, який бив себе по голові й вигукував «я-я-я-я», розмашистими стрибками наблизився до неї. У Передній половині Піт був трохи милим, трохи докучливим, як молодший брат, який хвостиком тягається за тобою всюди й намагається підслуховувати, коли ви з подругами ділитеся таємницями. Тепер на нього важко було дивитися: мокрий заслинений рот і порожні очі.
— Me escuchas? — залепетав він. — Hörst du mich?
— І тобі це теж сниться, — відзначила Каліша.
Піт не звернув уваги, лише повернувся в бік блукаючих друзів і сказав щось схоже на «styzez minny». Бозна-яка то була мова, але Каліша не сумнівалася, що слова означають те, що й іншими мовами.
— Я тебе чую, — відповіла нікому Каліша. — Але що тобі треба?
На півдорозі до замкнених дверей у Задню половину на стіні тунелю з’явився якийсь напис восковими олівцями. Каліша пішла подивитися, ухиляючись дорогою від кількох дітей з палати «А». Великими фіолетовими літерами було виведено: «ПОЗВОНІТЬ У ВИЛИКИЙ ТИЛИФОН. ВІЗЬМІТЬ ВИЛИКИЙ ТИЛИФОН». Виходить, овочам також це сниться, лише вони не сплять. Зважаючи, що мізків у них майже не залишилося, можливо, вони весь час щось снять. Жахлива думка: снити, снити і снити й ніяк не мати змоги знайти реальний світ.
— Тобі теж, так?
Нік, із розпухлими від сну очима, волосся стирчить навсібіч. Це було навіть трохи мило. Каліша підняла брови.
— Сон. Великий будинок, дедалі більші телефони? Як у «500 капелюхів Бартолом’ю Куббінза»?
— Якого Бартолом’ю?
— Книжка Доктора Сьюза. Бартолом’ю постійно намагається зняти капелюх перед королем, і щоразу, як він це робить, під ним виявляється ще один, більший і гарніший.
— Ніколи не читала, але сон, так. Думаю, це від Ейвері. — Вона вказала на малого, який досі спав сном повного виснаження. — Або почалося принаймні з нього.
— Не знаю, чи він це почав, чи просто отримує, підсилює й передає далі. Та це, мабуть, і неважливо. — Нік роздивився повідомлення на стіні, тоді роззирнувся: — Овочі ніяк не вгамуються.
Каліша спохмурніла.
— Не називай їх так. Це рабське слово. Це як називати мене негритоскою.
— Окей, — сказав Нік, — розумово виснажені ніяк не вгамуються. Так краще?
— Так. — Вона дозволила собі всміхнутися йому.
— Як голова, Ша?
— Краще. Насправді добре. А в тебе?
— Те саме.
— І в мене теж, — озвався Джордж, приєднуючись до них. — Дякую, що спитали. Слухайте, вам снився той сон? Великі телефони і «Привіт, мене чути?»
— Ага, — підтвердив Нік.