— У «Диснейленд», — відповів Люк.
Тім торкнувся рукою брови, наче йому раптом заболіла голова.
— Ми триматимемо зв’язок із поліцейською Венді. Перед зльотом. Після приземлення. Дорогою в Інститут. І дорогою з Інституту. Якщо вона не отримає від нас дзвінка, то почне сама дзвонити, починаючи з поліції штату Мейн, тоді ФБР і Міністерство нацбезпеки. Ясно?
— Так.
— Добре. Останнє. Коли ми туди прибудемо, я хочу, щоб ви особисто там були. З розведеними руками. Одна рука на капоті автобуса, друга на флагштоку. Як тільки діти будуть в автобусі, а мій друг Тім — за кермом, я передаю вам флешку Морін і сам сідаю всередину. Це зрозуміло?
— Так. — Ввічливо. Намагаючись уникнути тону чоловіка, який щойно зірвав чималий джекпот.
«Він розуміє, що Венді може створити проблеми, — подумав Люк, — бо вона знає імена кількох дітей, але він думає, що вирішить цю проблему. Флешка — річ серйозніша, і її важче позбутися, назвавши фейком. Я подаю її йому на срібній таці. Як він може відмовитися? Відповідь: ніяк».
— Люку… — почав Тім.
Люк похитав головою: не зараз, я думаю.
Він знає, що ситуація погана, але тепер бачить проблиск світла. «Дякувати Богові, Тім нагадав мені про те, про що мені варто було не забувати: на Сіґсбі й Стекгаусі все не закінчується. У них є свої шефи, люди, перед якими вони відповідають. Коли гівно полетить на вентилятор, Стекгаус може сказати їм, що могло б бути набагато гірше; фактично, вони мали б дякувати йому за те, що він усе врятував».
— Ти ще подзвониш перед зльотом? — поцікавився Стекгаус.
— Ні. Я довіряю вам усе організувати. — Хоча «довіра» — не перше слово, що спадало на гадку, коли Люк думав про Стекгауса. — Наступного разу ми говоритимемо вже в Інституті, віч-на-віч. Фургон в аеропорту. Автобус біля флагштока. Наїбете мене хоч десь — і поліцейська Венді почне роздзвонювати й переповідати історію. Щасливо.
Він завершив дзвінок і обім’як.
Тім передав «ґлок» Венді й указав на двох заручників. Вона кивнула. Щойно Венді стала на чати, Тім відтягнув хлопця вбік. Вони були біля огорожі, в тіні магнолії.
— Люку, це нізащо не спрацює. Якщо ми туди поїдемо, фургон, може, й чекатиме нас в аеропорту, але якщо цей Інститут такий, як ти описуєш, на нас зроблять засідку і вб’ють, коли доїдемо. Твоїх друзів та інших дітей також. Залишиться Венді, і вона зробить усе, що може, але доки хтось туди приїде, минуть дні — я ж знаю, як працюють правоохоронні органи, коли стається щось за межами протоколу. Якщо вони знайдуть те місце, там буде порожньо, самі тіла. Та і їх, може, вже не буде. Ти казав, у них є система ліквідації… — Тім не знав, як це сказати, — використаних дітей.
— Я все це розумію, — не заперечував Люк. — Річ не в нас, річ у них. У дітях. Я просто виграю час. Там дещо відбувається. І не лише там.
— Не розумію.
— Я тепер сильніший, — пояснив Люк. — а ми за тисячі миль від Інституту. Я також належу до дітей з Інституту, але тепер вони не самі. Якби були самі, я б нізащо думкою не штовхнув пістолет того чоловіка. Порожні таці для піц — єдине, що я міг, пам’ятаєте?
— Люку, я просто не…
Люк зосередився. На мить він побачив, як дзвонить телефон у передньому коридорі вдома, і знав — якщо підняти слухавку, там хтось запитає: «Мене чути?» Тоді на місце цього образу прийшли кольорові цятки й слабке гудіння. Цятки були радше тьмяні, ніж яскраві, і це добре. Він хотів показати Тімові, але не зробити йому боляче… а це дуже легко.
Тім наткнувся на ланцюгову огорожу, ніби його штовхнули невидимі руки, і вчасно підняв руку, щоб не розбити собі обличчя.
— Тіме? — гукнула Венді.
— Усе добре, — відповів Тім. — Не зводь з них очей, Венді. — Він перевів погляд на Люка. — Це ти зробив?
— Це пішло не від мене, а через мене, — пояснив Люк. Оскільки тепер у них був час (принаймні трішки) й оскільки йому було цікаво, він запитав: — І як воно?
— Сильний порив вітру.
— Звісно ж, сильний, — сказав Люк. — Бо разом ми сильніші. Ейвері так каже.
— Він малий.
— Так. І найсильніший з усіх дітей за довгий час. Може, за кілька років. Я не знаю, що точно сталось, але думаю, вони топили його в резервуарі — доводили до того передсмертного стану, який підсилює вогники Штазі, але не кололи обмежувачів.
— Я тебе не зовсім розумію.
Люк ніби й не чув.
— Зуб даю, це було покарання за те, що він допоміг мені втекти. — Він кивнув у бік фургона. — Місіс Сіґсбі, напевно, знає. Можливо, то навіть вона придумала. У будь-якому разі план спрацював не так, як їм хотілося б. Інших варіантів нема, бо вони вчинили бунт. Справжня сила — у дітей з палати «А». Ейвері її вивільнив.