— Але цієї сили недостатньо, щоб вибратися з місця, де вони замкнені.
— Поки що ні, — сказав Люк. — Але, думаю, вони звільняться.
— Чому? Як?
— Ви наштовхнули мене на цю думку, коли сказали, що в місіс Сіґсбі й Стекгауса є ще вище начальство. Я сам мав би додуматись, але так далеко не заглядав. Мабуть, тому, що батьки і вчителі — єдине начальство в дітей. Якщо є ще більше начальників, чому б не могло бути більше Інститутів?
На паркінг заїхала машина, промайнула і зникла, блимнувши на прощання червоними задніми фарами. Коли вона щезла з поля зору, Люк продовжив:
— Можливо, той, що в Мейні — єдиний на всю Америку, або є ще один, на Західному узбережжі. Ну, знаєте, як дві підпорки. Але вони ще можуть бути у Великій Британії… і в Росії… Індії… Китаї… Німеччині… Кореї. Це досить розумно, якщо подумати.
— Гонка розумових здібностей замість гонки озброєнь, — промовив Тім. — Ти про це?
— Не думаю, що це гонка. Думаю, всі Інститути працюють разом. Точно не знаю, проте це логічно. Спільна мета. Ніби хороша — вбивати кількох дітей, щоб уся людська раса не вбила саму себе. Компроміс. Бог його зна, скільки це триває, але дотепер ніколи не було заколотів. Це почали Ейвері з моїми друзями, та воно може й поширитися. Можливо, вже поширюється.
Тім Джеймісон не був ні істориком, ні соціологом, але був у курсі останніх подій і подумав, що Люк може мати рацію. Заколот — чи революція, щоб не вживати такий зневажливий термін, — ніби вірус, особливо в інформаційну добу. Вона може розповсюджуватися.
— Сила, яка у всіх нас є, тобто причина, чому вони взагалі викрали нас і привезли в Інститут, вона невелика. Але сила нас усіх разом — потужніша. Особливо дітей з палати «А». Їхню свідомість знищено, залишилася сила. Та якщо є багато Інститутів, якщо діти там знають, що діється в нашому, і якщо вони всі об’єднаються…
Люк похитав головою. Він знову думав про телефон у них у передньому коридорі, лише здоровенного розміру.
— Якщо це станеться, то буде грандіозно, дуже грандіозно. Тому нам потрібен час. Коли Стекгаус думає, що я ідіот, який тільки й хоче врятувати своїх друзів і тому погоджується на ідіотську домовленість, це добре.
Тім ще відчував той примарний подув вітру, який штовхнув його на огорожу.
— Ми ж летимо туди не зовсім для того, щоб рятувати їх, так?
Люк подивився на нього серйозними очима. З брудними синцями на обличчі й перев’язаним вухом він був схожий на зовсім невинну дитину. А тоді усміхнувся, й усю невинність як рукою зняло.
— Ні, ми летимо, щоб розібрати залишки.
Каліша Бенсон, Ейвері Діксон, Джордж Айлс, Ніколас Вілгольм, Гелен Сіммз.
П’ятеро дітей сиділи в кінці тунелю, біля замкнутих дверей, що ведуть (хоча не пропускають) на поверх «F» Передньої половини. Кеті Ґівенс і Гал Леонард трохи побули з ними, але тепер приєдналися до інших дітей з палати «А», ходили з ними й ставали в коло, коли тим цього забагалося. Як і Лен. Надія Каліші на Айріс блякла, хоча поки що Айріс лише дивилася, як діти з палати «А» кружляють, розбігаються, знову кружляють. Гелен повернулася, була цілком з ними й при тямі. Айріс, можливо, вже не повернути. Те саме стосується Джиммі Каллема й Донни Ґібсон, яких Каліша знала ще з Передньої половини, — завдяки вітрянці Каліша пробула там набагато довше, ніж більшість пожильців. Дивлячись на дітей з палати «А», вона сумнішала, але від погляду на Айріс у неї просто серце краялося. Те, що вона, напевно, довбанулася надто сильно для відновлення… це просто…
— Жахливо, — закінчив Нікі.
Каліша з докором глянула на нього:
— Ти в мене в голові копирсаєшся?
— Так, але не заглядаю у твою розумову шухляду з білизною, — уточнив він, і Каліша пирснула.
— Ми всі зараз одне в одного в голові, — сказав Джордж. Він вказав великим пальцем на Гелен. — Реально думаєш, ніби я хотів знати, що вона так сильно сміялася на якійсь піжамній вечірці у своїх подруг, що обпісялася? Оце реально перебір інформації.
— Це хоч краще, ніж дізнатися, що ти боїшся, ніби в тебе псоріаз… — почала Гелен, але Каліша зацитькала її.
— Як думаєте, котра година? — запитав Джордж.
Каліша глипнула на свій голий зап’ясток.
— Шкірна година.
— Десь одинадцята, як на мене, — сказав Нікі.
— Знаєте, що смішно? — озвалася Гелен. — Я завжди ненавиділа те гудіння. Знала, що воно мені мозок виносить.