— Ґледіс прийшла, містере Стекгаус.
— Нехай увійде.
Зайшла Ґледіс. Нижче підборіддя в неї теліпалася киснева маска. Очі були червоні. Стекгаус сумнівався, що вона плакала, — то подразнення, мабуть, від отрути, яку вона намішала.
— Готово. Залишилося додати засіб для унітаза. Як тільки скажете, містере Стекгаус, я пущу їм газ. — Вона швидко й різко смикнула головою. — Те гудіння мене до сказу доводить.
«А з твого вигляду й не скажеш, що аж так сильно», — подумав Стекгаус, хоча про гудіння вона мала рацію. Проблема в тому, що до нього неможливо звикнути. Лише подумаєш, що звик, як воно раптом гучнішає — не у вухах, не зовсім, а в голові. Тоді раптом тихішає до попереднього, трішки терпимішого рівня.
— Я говорила з Фелісією, — повідомила Ґледіс. — З лікаркою Річардсон тобто. Вона дивиться за ними на моніторі. Каже, гудіння гучнішає, коли вони беруться за руки, і тихішає, коли відпускають одне одного.
Стекгаус уже сам до цього допетрав. Як то кажуть, не треба бути генієм.
— Скоро, сер?
Він подивився на годинник.
— Думаю, ще десь години три, плюс-мінус. Насос ОВК на даху, правильно?
— Так.
— Можливо, мені вдасться подзвонити тобі, Ґледіс, коли настане час, але, може, й ні. Усе, мабуть, станеться дуже швидко. Якщо почуєш постріли перед адміністративною будівлею, пускай той хлор, не чекай команди від мене. Тоді спускайся. Не всередину, просто біжи по даху до лівого крила Передньої половини. Зрозуміло?
— Так, сер! — Ґледіс осяяла його широкою посмішкою. Тією, яку діти ненавиділи.
Дванадцята тридцять.
Каліша спостерігала за дітьми з палати «А» й думала про маршовий оркестр штату Огайо. Її татові подобалися «Бакайз», і їхні ігри вона завжди з ним дивилася, для відчуття близькості, але насправді її цікавило лише шоу в перерві, коли оркестр («Гоооордість “Бакайз”!» — завжди голосив ведучий) виходив на поле, одночасно граючи на інструментах і вистроюючись у силуети, які можна було розібрати згори, — що завгодно, від «С» на грудях Супермена до фантастичного динозавра з логотипу «Парку юрського періоду», що ходив і клював своєю ящеровою головою.
Діти з палати «А» музичних інструментів не мали й ставали, взявшись за руки, лише в коло — нерівне, оскільки тунель був вузький, — але вони мали однакову… яке ж там слово…
— Синхронність, — сказав Нікі.
Каліша перелякано повернулася. Він їй усміхнувся, зачісуючи рукою волосся, щоб вона краще побачила його очі, які, слід зізнатися, вражали.
— Дуже серйозне слово, навіть як на білого хлопця.
— У Люка набрався.
— Ти його чуєш? Тримаєш контакт?
— Та ніби. То є, то нема. Важко сказати, які думки мої, а які його. Добре, що я спав. Коли не спиш, власні думки заважають.
— Як перешкоди?
Він знизав плечима.
— Напевно. Але якщо відкриєш розум, ти теж почуєш. Ще чіткіше чути, коли вони в коло стають. — Він кивнув на дітей з палати «А», які продовжували безцільно блукати. Джиммі з Донною ходили вдвох, розмахуючи зчепленими руками. — Хочеш спробувати?
Каліша спробувала припинити думати. Спочатку це було на диво важко, але коли вона прислухалася до гудіння, стало легше. Гудіння слугувало ніби ротовим ополіскувачем, лише для мозку.
— Що смішного, Ка?
— Нічого.
— А, вшарив, — сказав Нікі. — Мозкоополіскувач. Непогано.
— Трохи чую, але небагато. Може, спить.
— Та напевно. Але, думаю, скоро прокинеться. Бо ми не спимо.
— Синхронність, — повторила вона. — Класне таке слово. І ніби для Люка створене. Знаєш, жетони, які вони нам давали для автоматів, Люк називав заслужениною? Ще одне кльове слово.
— Люк особливий, тому що такий розумний. — Нікі глянув на Ейвері, який схилився на Гелен, обоє міцно спали. — А Ейвестер особливий, просто тому що… ну…
— Просто тому що він Ейвері.
— Ага. — Нікі всміхнувся. — А ті ідіоти взяли й посилили його, а регулятор на мотор не поставили. — Усмішка його, слід визнати, вражала не менше, ніж очі. — Це ж вони вдвох зробили так, що ми зараз тут. Люк — це шоколад, а Ейвері — арахісове масло. Сам по собі жоден з них нічого не змінив би. А от разом вони — корзинка з арахісовим маслом «Різ», яка порве нафіг це все.
Каліша засміялася. Звучало по-дурному, та разом з тим влучно. Принаймні вона сподівалася.
— Але ми тут застрягли. Як щури в забитій трубі.
Його блакитні очі зустрілися з її карими.
— Ще недовго, сама знаєш.
— Ми помремо, правда? — промовила вона. — Якщо вони не газ пустять, то… — Каліша смикнула головою в бік дітей з палати «А», які знову кружляли. Гудіння посилилося. Лампи пояскравішали. — Це станеться, коли вони вирвуться. Вони і всі інші, де б не були.