«Телефон, — послала вона йому думку. — Великий телефон».
— Напевно, — сказав Нікі. — Люк каже, що ми їх знесемо, як Самсон зніс храм на филистимлян. Я не знаю, як там було — у мене в сім’ї Біблією особливо не захоплювались. Але суть розумію.
Каліша ж знала цю історію. Вона знову поглянула на Ейвері й згадала дещо інше з Біблії: «А дитина мала їх водитиме».
— Можна я тобі щось скажу? — запитала Каліша. — Ти, мабуть, посмієшся, але мені однаково.
— Давай.
— Я хочу, щоб ти мене поцілував.
— Ну, не особливо складне завдання, — сказав Нікі. Він усміхнувся.
Каліша нахилилася до нього. Він нахилився їй назустріч. Під гудіння вони поцілувалися.
«Гарно, — подумала Каліша. — Думала, що так буде, й так воно і є».
Цю одразу ж наздогнала думка Нікі, верхи на гудінні: «Давай ще раз. Думаю, буде вдвічі приємніше».
Перша п’ятдесят.
«Челенджер» торкнувся землі на приватній злітно-посадковій смузі, якою володіла компанія-пустушка під назвою «Паперова промисловість Мейну». Він порулив до темної будівлі. Коли вони наблизилися, трійка ліхтарів на стелі, що реагували на світло, спрацювали, освітлюючи приземкувату електростанцію й гідравлічний навантажувач контейнерів. Транспорт, що очікував на них, виявився не «мамським» фургоном, а «шевроле субурбан» на дев’ятьох пасажирів. Чорний, із затонованими вікнами. Сирота Енні була б у захваті.
«Челенджер» максимально близько під’їхав до «субурбана», двигуни затихли. Хоча Тім не був упевнений в останньому: він чув слабке гудіння.
— Це не літак, — пояснив Люк. — Це діти. Звук посилиться, коли ми наблизимося.
Тім підійшов до передньої частини салону, потягнув великий червоний важіль, який відчинив двері, й розклав сходи. Ті спустилися на асфальтобетон менш ніж за чотири фути від водійського боку «субурбана».
— Окей, — сказав Тім, повернувшись до решти. — Ми на місці. Але перш ніж поїдемо, місіс Сіґсбі, у мене для вас дещо є.
На столику в зоні для розмов «челенджера» він знайшов значний запас глянцевих брошур, де рекламувалися різні дива повністю фіктивної фірми «Паперова промисловість Мейну», і кілька її брендових бейсболок. Він передав одну їй і взяв собі іншу.
— Надягніть. Щоб міцно сиділа. Волосся маєте коротке, тож неважко буде сховати все під неї.
Місіс Сіґсбі подивилася на бейсболку з огидою.
— Для чого?
— Ви підете перша. Якщо нас чекатиме засідка, приймете вогонь на себе.
— Навіщо їм ховати людей тут, якщо ми їдемо туди?
— Так, це малоймовірно, тож вам не буде складно сісти в машину першою.
Тім натягнув свою бейсболку, тільки задом наперед, і ремінець прорізав йому чоло. Люк подумав, що Тім уже застарий, щоб так по-дитячому носити бейсболку, але вирішив змовчати. Подумав, що, мабуть, це Тім так себе підбадьорює.
— Евансе, ви одразу за нею підете, — розпорядився Тім.
— Ні, — відказав той. — Я з літака не зійду. Не впевнений, що зміг би, навіть якби схотів. У мене дуже болить нога. Не можу ступати.
Тім подумав над цим, перевів погляд на Люка:
— Що скажеш?
— Не бреше, — сказав Люк. — Йому доведеться зістрибувати сходами, а вони круті. Може впасти.
— Я взагалі тут не мав би бути, — промовив лікар Еванс. Велика сльоза викотилася йому з ока. — Я медик!
— Монстр ти медичний, — сказав Люк. — Ти бачив, як дітей топлять. Вони думали, що вже вмирають. А ти просто записував собі. Були діти, які померли через сильну реакцію на уколи, які ви з Гендріксом їм давали. А ті, хто вижив, насправді зовсім не живуть, правда? Я тобі так скажу: я б тобі зараз із задоволенням став на ногу. Нормально так, п’яткою.
— Ні! — запищав Еванс. Він зіщулився в кріслі й затягнув розпухлу ногу за здорову.
— Люку, — сказав Тім.
— Не хвилюйтеся, — відповів той. — Я хочу, але не зроблю цього. Якби зробив, то був би таким, як він. — Він перевів погляд на місіс Сіґсбі. — А от у вас вибору нема. Вставайте і вперед по сходах.
Місіс Сіґсбі нап’яла бейсболку «Паперової промисловості» і підвелася з крісла настільки гордо, наскільки могла собі дозволити. Люк уже рушив був за нею, але Тім його стримав.
— Ти за мною. Бо ти важливий.
Люк не сперечався.
Місіс Сіґсбі стала на поріг трапа й підняла руки над головою: