Третя година. Гудіння звучало гучніше.
— Стоп, — сказав Люк. — Отут повертайте.
Він указав на ґрунтову стежку, приховану за здоровенними старими соснами, ледь видну.
— Ти цим шляхом тікав? — запитав Тім.
— Та ні, де там. Вони б мене зловили.
— То як ти…
— Вона знає, — сказав Люк. — А що знає вона, те знаю і я.
Тім повернувся до місіс Сіґсбі:
— Там є ворота?
— Його запитай, — майже виплюнула вона.
— Воріт нема, — сказав Люк. — Лише великий знак, де написано «Експериментальна станція “Паперова промисловість Мейну”» і «Вхід заборонено».
Тім вимушено всміхнувся від виразу чистої люті на обличчі місіс Сіґсбі.
— Малий копом росте, правда, місіс Сіґсбі? Будь-яке алібі розкусить.
— Не треба цього, — сказала вона. — Через вас ми всі троє загинемо. Стекгауса ніщо не зупинить. — Вона повернулася через плече до Люка. — Ти ж читаєш думки, знаєш, що я не брешу, то йому скажи.
Люк промовчав.
— Далеко ще до того Інституту? — запитав Тім.
— Десять миль, — відповіла місіс Сіґсбі. — Може, трохи більше.
Очевидно, вирішила, що тактика повного ігнору нічого не дає.
Тім повернув погляд на дорогу. Проїхавши повз великі дерева (гілля терлося об дах і боки автомобіля), він виявив, що дорога гладенька й доглянута. Місяць у третій чверті над головою осяяв щілину між деревами, від чого земля набрала кольору кістки. Тім згасив фари «субурбана» й поїхав далі.
Третя двадцять.
Ейвері Діксон холодною рукою вхопив Калішу за зап’ясток. Вона дрімала на плечі в Нікі. А зараз підняла голову.
— Ейвестере?
«Буди їх. Гелен, Джорджа й Нікі. Розбуди».
— Що…
«Якщо хочеш жити, розбуди їх. Уже скоро почнеться».
Нік Вілгольм уже прокинувся.
— А ми виживемо? — запитав він. — Думаєш, це можливо?
— Я вас там чую! — Голос Розалінд долинув з того боку дверей, приглушений лише трішки. — Про що ви там говорите? І чому так гудите?
Каліша розторсала Джорджа й Гелен. Вона знову бачила кольорові цятки. Бляклі, але вони були. Цятки проносилися тунелем, наче діти на ковзанці, і це мало сенс, бо певним чином це й були діти, правда? Чи те, що від них залишилося. Це думки, що стали видимими, кружляли, танцювали й вихорилися, ніби блукальці з палати «А». І чи не стали ці діти трішечки живішими? Зовсім трохи? Каліші так здавалося, хоча, може, то лише її уява. Видавати бажане за дійсне. До цього дуже звикаєш в Інституті. Живеш цим.
— Знайте, у мене пістолет!
— У мене теж, леді, — гукнув Джордж. Ухопив себе за пах і повернувся до Ейвері: «Що за кіпіш, Бебі-бос?»
Ейвері подивився на них усіх по черзі, й Каліша побачила, що він плаче. Від цього їй у шлунку поважчало, наче вона з’їла щось не те і зараз виблює.
«Коли це станеться, рухайтеся швидко».
Гелен: «Коли що станеться, Ейвері?»
«Коли я поговорю по великому телефону».
Нікі: «З ким?»
«З іншими дітьми. Дітьми далеко звідси».
Каліша кивнула на двері: «У тієї жінки пістолет».
Ейвері: «Це останнє, про що вам треба турбуватися. Просто рухайтесь. Ви всі».
— Ми всі, — виправив Нікі. — Ми, Ейвері. Ми всі підемо.
Але Ейвері хитав головою. Каліша спробувала проникнути в ту голову, дізнатися, що в ній діється, що він знає, але видобула лише три слова, які раз за разом повторювалися:
«Ви мої друзі. Ви мої друзі. Ви мої друзі».
— Вони його друзі, але він не може піти з ними, — озвався Люк.
— Хто не може піти з ким? — запитав Тім. — Про що ти?
— Про Ейвері. Він мусить лишитися. Він — той, хто мусить подзвонити на великий телефон.
— Люку, не розумію, про що ти.
— Мені вони потрібні, але і він також! — скрикнув Люк. — Мені потрібні вони всі! Це нечесно!
— Він здурів, — промовила місіс Сіґсбі. — Тепер ви це, звісно, розумі…
— Заткнися, — гаркнув Тім. — Востаннє тобі кажу.
Вона поглянула на нього, роздивилася обличчя, підкорилася.
Тім повільно провів «субурбан» над підвищенням і зупинився. Дорога попереду поширшала. Крізь дерева він бачив вогні й темний корпус будівлі.
— Думаю, ми на місці, — сказав він. — Люку, не знаю, що там відбувається з твоїми друзями, але поки що ми на це вплинути не можемо. Треба, щоб ти взяв себе в руки. Зможеш?