Мама махала йому рукою. Люк махнув у відповідь і побіг до автівки. Коли він усівся і пристебнувся, Айлін спитала, як він, на його ж думку, впорався.
— На відмінно, — відповів Люк.
Він променисто усміхнувся до мами, але з голови йому ніяк не йшла та руда дівчина. Погано, що вона плакала, однак якимось чином гірше було те, як вона похнюпилася, коли він зазначив її помилку, — мов квіточка зів’яла.
Він наказав собі не думати про це, та, ясна річ, не зміг. «Спробуйте не думати про полярного ведмедя, — сказав якось Федір Достоєвський, — і побачите: ця клята тварина щосекунди спливатиме в голові».
— Мамо?
— Що?
— Як гадаєш, пам’ять — це дар чи прокляття?
Айлін навіть не замислилась над відповіддю. Бог знає, що вона сама пам’ятала.
— І те, і друге, любий.
Якось у червні, о другій ночі, поки Тім Джеймісон патрулював собі головну вулицю Дюпрея, на алею Диколіса, що в передмісті на півночі Міннеаполіса, завернув чорний універсал. Диколіс — дивна назва для вулиці, тож Люк і його друг Рольф перейменували її на алею Диколиза — почасти тому, що так назва стала ще дивнішою, а почасти тому, що їм обом уже кортіло лизатися з дівчатами, причому дико.
В універсалі сиділи чоловік і дві жінки. Його звали Денні, їх — Мішель і Робін. Денні був за кермом. Десь посередині цієї звивистої тихої вулички він погасив фари, беззвучно підкотив до узбіччя і заглушив двигун.
— А ви певні, що цей — не ТП? Бо фольгову шапочку я з собою не брав.
— Ха-ха, — без жодної інтонації вимовила Робін; вона сиділа позаду.
— Звичайний ТК, — відповіла Мішель. — Нема причин накладати в штанці. Давайте вже до справи братися.
Денні відчинив бардачок між двома передніми сидіннями і дістав звідти мобільник, що скидався на біженця з дев’яностих: масивний прямокутний корпус і коротка товстенька антена. Денні передав телефон Мішель. Поки жінка натискала кнопки, він відчинив у бардачку фальшиве дно і дістав рукавички з тонкого латексу, два «ґлоки-37» і аерозольний балончик, який, якщо вірити етикетці, містив освіжувач повітря «Ґлейд». Один із пістолетів він передав на заднє сидіння Робін, другий лишив собі, а аерозольний балончик віддав Мішель.
— За роботу, велика трійце, за роботу, — з протягом примовляв Денні, натягаючи рукавички. — Рубін, Рубін, суперзагін.
— Не вимахуйся, не школяр уже, — сказала Мішель, а тоді заговорила в телефон, який притискала до вуха плечем, щоб і собі рукавички натягнути: — Саймондс, прийом.
— Прийом, — відповів Саймондс.
— Це Рубінові. Ми на місці. Вирубай систему.
Вона чекала, прислухаючись до Джеррі Саймондса на іншому кінці дроту. У будинку Еллісів, де спали Люк і його батьки, згасли встановлені в передпокої й на кухні панелі сигналізації «ДеВолт». Мішель отримала відмах і підняла великі пальці, передаючи сигнал колегам.
— Окей. Усе готово.
Робін перекинула через плече екстрену валізку, яка скидалася на звичайну жіночу сумочку середнього розміру. Поки вони вибиралися з універсала з номерами дорожнього патруля штату Міннесота, у салоні не засвітилося. Група тісним рядком промайнула між оселею Еллісів і сусіднім будинком Дестінів (де спав Рольф і, певно, бачив уві сні дикі лизання) і зайшла на кухню з Робін на чолі, бо в неї були ключі.
Вони зупинилися біля плити. З екстреної валізки Робін дістала два компактні глушники і три пари легких спецокулярів на еластичних лямках. Від окулярів вони стали схожі на комах, зате на темній кухні було видно як удень. Денні й Робін прикрутили глушники. Мішель повела загін через вітальню до передпокою, потім на сходи.
Вони повільно, проте досить упевнено пересувалися коридором на другому поверсі. Кроки заглушала килимова доріжка. Денні й Робін зупинилися перед першими зачиненими дверима. Мішель пройшла до других. Вона озирнулася на колег, засунула під пахву аерозольний балончик і підняла обидві руки з розчепіреними пальцями: «Дайте мені десять секунд». Робін кивнула і вистромила вгору великі пальці.