— Дякую, синку, — сказала жінка.
Вона була вже досить літня, у волоссі проглядалося багато сивини, і вигляд вона мала втомлений. На обвислій лівій груді виднівся бейджик з іменем «МОРІН». Жінка озирнула хлопця.
— Ти новенький. Люк, правильно?
— Люк Елліс. Звідки ви знаєте?
— У мене в денному розпорядку зазначено.
З кишені спідниці вона висунула край складеного аркуша, потім запхала його назад.
Люк простягнув руку, як його й учили.
— Приємно познайомитися.
Морін потисла навзаєм. Вона справляла враження хорошої людини, тож, певно, йому справді було приємно познайомитись. А от перебувати тут — неприємно. Люку було страшно, він хвилювався за батьків, за себе також. На цю мить вони вже мали б виявити зникнення. Він не думав, що вони одразу запишуть його до втікачів, та яких іще висновків можна дійти, коли бачиш спорожнілу синову кімнату? Незабаром його розшукуватиме поліція, якщо вже не шукає, але якщо Каліша права, то пошук відбуватиметься далеко не в цій місцині.
Долоня Морін була суха й тепла.
— Мене звати Морін Альворсон. Покоївка і майстриня на всі штуки. Я пильнуватиму лад у твоїй кімнаті.
— Дивися не навантажуй її роботою, — сказала Каліша й кинула на Люка застережливий погляд.
Морін усміхнулася.
— Калішо, сонечко ти моє. Цей хлопчина на нечупару не схожий, на відміну від Нікі. Той узагалі як Піґпен із коміксів «Пінатс». Він зараз у себе в кімнаті? Бо я не бачила його на майданчику разом із Джорджем і Айріс.
— Ви ж знаєте Нікі, — відповіла Каліша. — Якщо він встає до першої дня, то вважає, що це зрання.
— Тоді я займуся іншими кімнатами, але о першій на нього вже чекатимуть лікарі. І якщо він до того не встане, вони його піднімуть. Рада була познайомитися, Люку.
І Морін рушила у справах — не тягнучи візок за собою, а штовхаючи перед себе.
— Ходімо, — сказала Каліша і взяла Люка за руку.
Хоч як він хвилювався за батьків, та все одно тілом пробігла та сама мурашня.
Дівчина потягнула його в кімнату відпочинку. Люк хотів був дослідити приміщення, особливо торговельні автомати (справжні сигарети, таке взагалі можливо?), але щойно за ними зачинилися двері, Каліша стала до нього впритул. Погляд у неї був серйозний, мало не лютий.
— Не знаю, скільки ти тут пробудеш… не знаю, скільки я сама тут пробуду, як на те пішло, але поки ти тут, Морін ображати не смій, чуєш мене? У цьому місці повно зловорожих гівнюків, але вона не така. Вона хороша. І в житті у неї не все гаразд.
— Що саме не гаразд?
Люк спитав переважно з ввічливості. Він позирав у вікно на, судячи з усього, той самий ігровий майданчик. Там перебувало двоє дітлахів, хлопець і дівчина, мабуть, одного з ним віку чи трохи старші.
— По-перше, вона гадає, що в неї якась хвороба, але не хоче йти до лікарів, бо не може собі дозволити на щось хворіти. Вона заробляє всього сорок штук на рік, а боргів у неї на суму вдвічі більшу. Може, втричі. То чоловік її набрав, а тоді пропав. А борги ростуть і ростуть. Через проценти.
— Вигр, — мовив Люк. — Так мій тато каже. Скорочено від «виграш». Це слово з української, зиск так називають, здобуток, перемогу. Тільки так кажуть рекетири, а тато говорить, що компанії з випуску кредитних карток тільки рекетом і займаються. Якщо брати до уваги капіталізацію процентів, то він має…
— Що має? Рацію?
— Ага. — Він відвернув очі від дітей на майданчику (певно, Джордж і Айріс) та подивився на Калішу. — Це вона сама тобі сказала? Розповіла таке дитині? Ти, мабуть, профі з інтроспекції.
Спершу Каліша здивувалася, потім розсміялася. А точніше, видала голосний регіт, обхопивши руками стегна і закинувши голову назад. І від цього вона стала схожа не на дівчинку, а на дорослу жінку.
— З інтерспекції! Ну ти й загнув, Люкі!
— Інтро, а не інтер, — виправив він. — Інтро — це «всередині», інтер — «між». З твого варіанта виходить, наче ти з групою людей зустрічаєшся і цілі консультації з кредитування проводиш. — Люк затнувся. — Це, ну, жарт такий.
Фіговий жарт, якщо чесно. Ботани так жартують.
Каліша оцінювально на нього подивилася, окинула поглядом з голови до ніг, потім знов перевела очі вгору, чим іще раз викликала той самий, не сказати щоб неприємний, трепет.
— І наскільки ж ти розумний?
Люк трохи знітився і стенув плечима. Він зазвичай не викобенювався, бо це найгірший у світі спосіб заводити друзів чи впливати на людей, але він був засмучений, збентежений, занепокоєний і (чого вже гріха таїти) до всирачки переляканий. Що далі, то частіше йому на думку спадав термін «кіднепінг». «Кід» — дитина, «неп» — спати, а Люк був дитиною і дійсно спав у себе вдома, аж потім, якщо вірити Каліші, опинився за багато миль від власної оселі. Чи могли батьки отак просто його відпустити, без жодних суперечок або відвертої боротьби? Навряд. Що б із ним тоді не трапилося, Люк сподівався, що мама з татом усю цю пригоду спокійно проспали.