— Привіт, красунечко. — Він цьомкнув Ґледіс у щоку. — О, ти Люка привела. Привіт, Люку.
Він простягнув руку. Люк, наслідуючи Нікі Вілгольма, не став її тиснути. Тоні засміявся, наче це був доконче вдалий жарт.
— Заходь, заходь.
Як виявилось, припрошували тільки Люка. Ґледіс легко штовхнула його в плече і зачинила за собою двері. У центрі кімнати Люк побачив предмет, який його дуже занепокоїв. Схожий на стоматологічне крісло. Тільки він ніколи не бачив стоматологічних крісел із ременями на бильцях.
— Сідай, орлику, — сказав Тоні.
Не «молодчинка», подумалося Люку, але близько.
Тоні підійшов до довгого столу, висунув шухляду і взявся в ній копирсатись. Він насвистував. А коли повернувся до Люка, то тримав у руці якийсь невеличкий інструмент, схожий на паяльник. Тоні наче здивувався, що Люк так і стоїть біля входу.
— Я сказав: сідай.
— Що ви цим робитимете? Тату мені наб’єте?
Він згадав про євреїв, яким на вході в табори Освенцима чи Берґен-Бельзена набивали номери на руках. Абсурдна ідея, проте…
Тоні зачудувався, потім розсміявся.
— Боже, та ні. Я просто вживлю тобі чип у мочку вуха. Проколю, як на пірсинг чи сережки. Нічого особливого, всі наші гості такий мають.
— Я не гість, — задкуючи, мовив Люк. — Я в’язень. І нічого ви мені у вухо не вживите.
— А от і вживлю, — сказав Тоні з тим самим вишкіром. Так само схожий на чоловіка, який спершу допомагає малим дітям стати на лижі, а тоді намагається вбити Джеймса Бонда отруйним дротиком. — Дивися, це ж не більше, ніж щипок. Тому не ускладнюй нам обом життя. Сідай у крісло, і за пару секунд усе скінчиться. Коли підеш до себе, Ґледіс тобі видасть жменю жетонів. Якщо ж захочеш піти складним шляхом, то все одно отримаєш чип, а жетони — ні. Що скажеш?
— Я в те крісло не сідатиму.
Усе тіло Люка пробирали дрижаки, проте голос звучав упевнено.
Тоні зітхнув. Він обережно поклав прилад для чипування на стіл, підійшов до Люка і впер руки в стегна. Тепер він мав серйозний, майже скорботний вигляд.
— Ти певен?
— Так.
У вухах задзвеніло від смачного ляпаса — навіть перш ніж Люк устиг усвідомити, що права рука Тоні злетіла зі стегна вгору. Люк похитнувся, зробив крок назад і впер у чоловіка приголомшений, незмигний погляд. Рідний тато тільки раз йому наклепав (і несильно), коли Люкові було чотири чи п’ять рочків і він бавився з сірниками. Але йому ще ніколи не давали ляща. Щока горіла, хлопець і досі не міг повірити в те, що сталося.
— Оце болить набагато дужче за щипок у вухо, — сказав Тоні; вишкір тепер зник. — Хочеш, повторю? Я залюбки. Ви, діти, вважаєте, що вам цілий світ належить. Біда-біда.
Саме тоді Люк помітив у Тоні на підборідді маленький блакитний синець, а на лівій щелепі — невеликий поріз. Він пригадав свіжий синець на обличчі Нікі Вілгольма. Якби ж тільки Люк був таким самим відчайдухом — та він не був. Правду кажучи, він узагалі не вмів битися. А якби спробував, то Тоні, певно, по всій кімнаті його б розмазав.
— Готовий сісти в крісло?
Люк сів.
— Будеш добре поводитися чи треба ремені в’язати?
— Я добре поводитимусь.
Люк так і вчинив, і Тоні виявився правий. Укол у мочку вуха був не таким болючим, як ляпас, можливо, через те що хлопець був до цього готовий або тому що цей штрик більше нагадував медичну процедуру, а не напад. Коли з цим було покінчено, Тоні пішов до стерилізатора і дістав звідти голку для ін’єкцій.
— Раунд другий, орлику.
— Що в шприці? — спитав Люк.
— Не твоє мелеться.
— Якщо воно в мене ввіллється, то саме моє й мелеться.
Тоні зітхнув.
— З ременями чи без? Тобі вирішувати.
Люк згадав пораду Джорджа: «Розстав собі пріоритети».
— Без.
— Хороший хлопчик. Один маленький укол — та й край.
Але це був не просто маленький укол. Не те щоб аж так боліло, проте пекло добряче. Жар охопив руку аж по зап’ясток, наче в цій частині тіла піднялась температура, але потім усе прийшло в норму.
Тоні наліпив на місце уколу прозорий пластир, а тоді розвернув крісло так, щоб Люк дивився на білу стіну.
— Тепер заплющ очі.
Люк заплющив.
— Щось чуєш?
— Що, наприклад?
— Припини ставити питання і відповідай на мої. Ти щось чуєш?
— Помовчте і дайте мені послухати.