Тоні замовк. Люк став слухати.
— Хтось щойно пройшов коридором повз двері. І хтось засміявся. Гадаю, Ґледіс.
— Більш нічого?
— Ні.
— Окей, поки все нормально. Тепер рахуй до двадцяти, тоді розплющуй очі.
Люк порахував і розплющив.
— Що ти бачиш?
— Стіну.
— І все?
Люк подумав, що Тоні майже напевне має на увазі цятки. «Якщо ти їх побачиш, то так і кажи. Якщо не побачиш, теж кажи, — радив йому Джордж. — Не бреши. Вони знають, коли ти брешеш».
— І все.
— Точно?
— Так.
Тоні ляснув його по спині, від чого Люк підстрибнув.
— Окей, орлику, ми закінчили. Зараз дам тобі льоду на вухо. І прегарного тобі дня.
Ґледіс уже чекала на хлопця, коли Тоні вивів його з кімнати «В-31». Вона посміхалася своєю посмішкою професійного метрдотеля.
— Як усе пройшло, Люку?
Тоні відповів за нього:
— Добре. Хороший малий.
— Інакших у нас і не буває, — майже проспівала Ґледіс. — Гарного тобі дня, Тоні.
— І тобі, Ґлед.
Вона повела Люка назад до ліфта і всю дорогу радісно про щось щебетала. Люк гадки не мав, про що саме. Рука вже майже не боліла, та він так само прикладав до пульсуючого вуха пакет із льодом. Але найгіршим виявився ляпас. Із багатьох причин.
Ґледіс провадила його коридором промислового зеленого кольору, повз плакат, під яким колись сиділа Каліша, повз другий, на якому було написано «ЩЕ ОДИН ДЕНЬ У РАЮ», і врешті-решт вони дісталися кімнати, так схожої на його власну, та все одно не його.
— Час для дозвілля! — вигукнула Ґледіс, наче видала Люку вельми коштовну нагороду. Але наразі можливість побути на самоті дійсно скидалася на нагороду. — Ти ж отримав свій укол?
— Так.
— Якщо почне боліти рука або відчуєш запаморочення, то скажи мені чи іншому доглядачеві, окей?
— Окей.
Він уже прочинив двері, та не встиг увійти, коли Ґледіс схопила його за плече і розвернула до себе. На обличчі була та сама посмішка метрдотеля, але пальці сталевою хваткою вп’ялися йому в плоть. Не так сильно, щоб заболіло, але достатньо, щоб попередити про імовірний біль.
— На жаль, жетонів ти не отримаєш, — сказала вона. — Я в Тоні й не питала. Мені все розказав знак у тебе на щоці.
Люку хотілося відповісти: «Не потрібні мені твої срані жетони», але він змовчав. І боявся він не чергового ляпаса, а того, що від звуку свого власного голосу — слабенького, невпевненого, спантеличеного голосу шестирічної дитини — він розплачеться просто перед Ґледіс.
— Дозволь дати тобі одну пораду, — сказала вона, на цей раз уже не всміхаючись. — Затям собі: ти тут для того, щоб служити, Люку. А це означає, що тобі треба швидко подорослішати. Тобто тверезіше дивитися на життя. З тобою відбуватиметься багато речей. І не завжди це будуть хороші речі. Ти можеш бути молодчинкою й отримувати за це жетони, а можеш бути паскудником і не отримувати їх. Ті не дуже хороші речі стануться з тобою так чи інакше, тож як тобі вчинити? Відповідь досить очевидна.
Люк нічого не відповів. Проте Ґледіс знову запосміхалася — тим самим посміхом метрдотеля, що наче промовляв: «О так, сер, я цю ж мить проведу вас до столика».
— Ще літо не мине, а ти вже повернешся додому і житимеш так, наче цього всього не було. А як щось і пригадаєш, то не ясніше, ніж звичайний сон. Але поки це не сон, чому б тобі не зробити своє перебування тут якомога комфортнішим? — Вона розслабила хватку і легко підштовхнула його до дверей. — Мабуть, тобі слід трохи перепочити. Іди приляж. Ти бачив цятки?
— Ні.
— Ще побачиш.
Вона дуже м’яко зачинила за ним двері. Люк сновидою пройшовся до ліжка, що було не його ліжком. Ліг, поклав голову на подушку, що була не його подушкою, і впер погляд у порожню стіну, в якій не було вікна. І цяток на ній теж не було — про що б то не йшлося. У голові промайнула думка: «Хочу до мами. О Господи, як же я хочу до мами».
І на цьому Люк не витримав. Він впустив пакет із льодом, затулив долонями очі й розплакався. Чи піддивлявся хтось за ним? Чи прислухався до його схлипів? Байдуже. До цього йому вже не було діла. Люк плакав, поки не заснув.
Коли Люк прокинувся, то почувався трохи краще — свіжіше чи що. Він помітив дві речі, які хтось заніс у його кімнату, поки він був на ланчі й знайомився зі своїми новими чудесними друзями Ґледіс і Тоні. На столі стояв ноутбук. «Макбук», як у Люка вдома, тільки старіша модель. Друга річ — маленький телевізор на підставці в кутку.
Спершу Люк пішов до комп’ютера, ввімкнув його і, коли пролунала знайома трель «Макінтоша», відчув ще один приплив туги за домівкою. Замість віконця для пароля перед ним з’явився синій екран з повідомленням: «ЩОБ ВІДКРИТИ, ПОКАЖІТЬ НА КАМЕРУ ОДИН ЖЕТОН». Люк кілька разів поклацав клавішу «Return», знаючи наперед, що діла не буде.