Морін указала в протилежному напрямку від кімнати відпочинку і дитячого майданчика.
Люк повільно штовхав візочок, бо Морін повільно йшла.
— Ви, мабуть, не в курсі, як мені заробити жетонів, а, міз Альворсон? Мені один потрібен, щоб розлочити комп’ютер у себе в кімнаті.
— А ти зможеш застелити ліжко, якщо я стоятиму поруч і даватиму вказівки?
— Звісно. Я вдома сам ліжко застеляю.
— А «лікарняні кутики» робити вмієш?
— Ну… ні.
— То байдуже, я тобі покажу. Застелиш мені п’ять ліжок, і я дам тобі три жетони. Це все, що є в мене в кишені. Багато мені не видають.
— Було б класно.
— Гаразд, тільки годі називати мене міз Альворсон. Давай Морін або просто Мо. Так само як інші дітлахи.
— Без питань, — сказав Люк.
Вони минули прибудову з ліфтом і вийшли в дальній коридор. Стіни також були завішені мотиваційними плакатами. Ще там стояв автомат із льодом, як у готельних коридорах, і працював він начебто без жетонів. Щойно його минувши, Морін поклала долоню на Люкову руку. Він покинув штовхати візочок і запитально на неї глянув.
Жінка заговорила — трохи голосніше за звичайний шепіт:
— Бачу, тебе чипували, але жетонів ти не отримав.
— Ну…
— Розповідай, тільки тихіше. У Передній половині є кілька місць, де ці кляті мікрофони не ловлять звук, так звані мертві зони, і я знаю їх усі. Одна така — тут, біля автомата з льодом.
— Окей…
— Хто тобі ставив чип і залишив відмітину на щоці? Тоні?
Люкові запекло в очах, і він не зовсім довіряв своєму голосу, безпечне те місце чи ні. Просто кивнув.
— Це один із тутешніх поганців, — сказала Морін. — Зік — другий. І Ґледіс теж, хоч вона і часто всміхається. Тут працює багато людей, які полюбляють шпигати дітей, але ці троє найгірші.
— Тоні дав мені ляща, — прошепотів Люк. — Потужного.
Морін скуйовдила йому волосся. Так жіночки полюбляють робити немовлятам чи малим дітям, але Люк був не проти. Його торкнулися з добротою, і зараз це мало велике значення. Зараз цей жест був для нього всім.
— Роби як він каже, — мовила Морін. — Не сперечайся з ним, така тобі порада. Тут є з ким посперечатися, можна навіть сперечатися з місіс Сіґсбі, хоч і собі не на користь, але Тоні й Зік — це два поганючі джмелі. І Ґледіс теж. Вони вміють жалити.
Морін рушила далі коридором, але Люк схопив її за рукав коричневої уніформи і потягнув назад, у безпечну зону.
— Мені здається, що Нікі вдарив цього Тоні, — прошепотів він. — Бо в нього був поріз, і око трохи запливло.
Морін усміхнулася, показавши зуби, що давно вже вимагали візиту до стоматолога.
— Молодець Нікі, — сказала вона. — Тоні, мабуть, відплатив йому стократ, та все одно… молодець. А тепер ходімо. З твоєю допомогою ми швиденько ці кімнати приготуємо, і оком не змигнеш.
У першій кімнаті, в яку вони навідались, висіли постери Томмі Піклза і Зуко, персонажів дитячого каналу «Нікелодеон», а на столі стояли солдатики «Джі-Ай Джо». Люк упізнав кількох, бо сам не так давно пройшов крізь фазу іграшок «Джі-Ай Джо». На стінах були яскраві шпалери з веселими клоунами, що тримали в руках повітряні кульки.
— А щоб мене, — сказав Люк. — Це ж кімната малюка.
Морін із подивом глянула на хлопця, наче хотіла сказати: «Та ти й сам не Мафусаїл». Але промовила:
— Правильно. Його звати Ейвері Діксон, і, якщо вірити моєму розпису, йому десять років. Нумо до роботи. Можу поспорити, що більше одного разу мені показувати не доведеться. Ти, здається, все з першого разу переймаєш.
Повернувшись до себе в кімнату, Люк підніс один жетон до камери ноутбука. Від цього він почувався трохи дурнувато, але комп’ютер одразу завантажився, показавши спершу синій екран із повідомленням: «ВІТАЄМО, ДОННО!» Люк насупився, потім злегка всміхнувся. Колись, іще до його приїзду, цей комп’ютер належав (чи був виданий у тимчасове користування) якійсь дівчині на ім’я Донна. І вітальне повідомлення на екрані не встигли змінити. Хтось помилився. Невелика помилка, та ось вона сталась, тож можуть бути й інші.
Вітання зникло, і з’явилася стандартна заставка на робочому столі: безлюдний пляж під вечірньою загравою. Інформаційна панель знизу екрана була така сама, як на домашньому комп’ютері Люка, хіба що з однією показною (а це вже було не дивно) відмінністю: ніякої маленької іконки з поштовою маркою. Проте були дві інші, з символами інтернет-провайдерів. Люк здивувався, але це був приємний сюрприз. Він запустив браузер «Firefox» і набрав «AOL вхід». Повернувся синій екран, цього разу в центрі блимало червоне коло. Лагідний комп’ютерний голос промовив: «Вибач, Дейве, на жаль, я не можу цього зробити».