На мить Люку здалося, що це ще одна помилка (спершу Донна, потім Дейв), аж тоді він збагнув, що це голос бортового комп’ютера ЕАЛ 9000 з «Космічної одіссеї 2001». Не ляп, а просто жарт від кіномана, і за цих обставин він був смішний, що гумові милиці.
Люк забив у пошук «Герберт Елліс» і знов натрапив на ЕАЛ. Поміркувавши, він заґуґлив театр «Орфей» на Геннепін-авеню, але не тому, що збирався на виставу (принаймні в найближчому майбутньому), а тому, що треба було дізнатися, до якої інформації в нього взагалі є доступ. Хоч щось мало ж бути, інакше навіщо тоді пускати його в інтернет?
Сайт «Орфа» (як називали цей театр батьки Люка) виявився одним з дозволених ресурсів для «гостей» Інституту. Люка сповістили, що в репертуар повертається «Гамільтон» («на прохання публіки!»), а наступного місяця з’явиться Петтон Освальт («ви луснете від сміху!»). Потім він спробував заґуґлити Бродерікську школу і без проблем зайшов на офіційний сайт. Знайшов містера Ґрієра, свого профконсультанта, і знов зустрівся з ЕАЛ. Люк починав розуміти екранний розпач доктора Девіда Боумена.
Люк хотів був закрити браузер, а тоді передумав і забив у рядок пошуку «Поліція штату Мейн». Палець завис над клавішею введення, мало не натиснув, та потім відсунувся. Прозвучало б чергове беззмістовне вибачення ЕАЛ, але Люк сумнівався, що на цьому б усе закінчилося. Імовірно, на одному з підземних поверхів увімкнулася б сигналізація. І не імовірно, а точно. Вони можуть забути змінити ім’я дитини в привітальній фразі комп’ютера, але не забудуть зазирнути в додаток, що сигналізуватиме про спробу дитини вийти на зв’язок із правоохоронними органами. І по цьому буде покарання. Мабуть, гірше за звичайний ляпас. І від комп’ютера, який колись належав дівчині на ім’я Донна, не буде ніякої користі.
Люк відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на своїх вузеньких грудях. Згадав про Морін і про те, як жінка по-дружньому скуйовдила йому волосся. Лиш маленький, побіжний жест доброти, але він (разом із кількома жетонами) трохи притлумив страждання від ляпаса Тоні. Що там казала Каліша, що в жінки боргів на сорок тисяч доларів? Мабуть, удвічі більше.
Почасти через дружній жест Морін, почасти щоб просто якось згаяти час, Люк заґуґлив «я в боргах допомога». Комп’ютер миттєво надав йому доступ до найрізноманітнішої інформації на цю тему, включно з низкою компаній, які запевняли, що позбутися цих прикрих боргів — справа щонайпростіша, і загнаним боржникам тільки й треба, що зробити єдиний телефонний дзвінок. Щодо цього Люк мав сумніви, але знав, що деякі люди сумніватися не будуть. Саме так вони й потрапляють у скруту.
Але, якщо вірити Каліші, Морін Альворсон не належала до їхнього числа. Ша казала, що це чоловік Морін вліз у величезні борги, а тоді накивав п’ятами. Може, правда, може, ні, але в будь-якому разі є багато способів цю проблему розв’язати. Так завжди було, просто треба ці способи знайти — у цьому й полягає процес пошуку і дослідження. Зрештою зиск із цього комп’ютера таки буде.
Люк обрав ресурс, що видавався найбільш надійним, і невдовзі вже з головою поринув у питання боргів і відплат. Ним опанувала стара спрага до знань. Бажання дізнатися щось нове. Виокремити й зрозуміти ключові питання. Як і зазвичай, один факт виводив до ще трьох (а то й шістьох чи дванадцятьох), і зрештою почала вимальовуватися цілісна картина. Щось на кшталт ландшафтної карти. Найцікавіша інформація (наріжний камінь, до якого прилягають усі інші) виявилася простою, але приголомшливою (принаймні з точки зору Люка). Борг — це товар. Його можна продавати і купувати, і в певний момент він навіть опинився в основі економіки не лише Сполучених Штатів, а й цілого світу. І при цьому його насправді не існує. Це не якась матеріальна річ, як-от газ, золото чи діаманти, це лиш ідея. Обіцянка відплати.
Пролунав сигнал месенджера, і Люк затрусив головою, наче виринув із надміру реалістичного сну. За годинником комп’ютера була майже п’ята вечора. Люк клікнув на іконці з хмаркою, що майоріла внизу екрана, і прочитав:
Місіс Сіґсбі: Привіт, Люку, я керую цим закладом, і мені б хотілося з тобою зустрітися.
Люк поміркував, а тоді надрукував:
Люк: А в мене є вибір?
Відповідь не забарилась:
Місіс Сіґсбі: Ні.
— Засунь цей смайлик собі в…
У двері постукали. Люк пішов відчиняти, очікуючи побачити Ґледіс, але цього разу прийшов Хадад — один із тих двох чоловіків у ліфті.