— Не хочеш прогулятися, здорованю?
Люк зітхнув.
— Секунду. Я тільки кросівки взую.
— Нема питань.
Хадад провів його повз ліфт до дверей і відімкнув їх електронною карткою. Відмахуючись від комашні, вони подолали невелику відстань до адміністративної будівлі.
Місіс Сіґсбі нагадала Люкові старшу сестру його батька. Як і тітка Рода, ця жінка була худюща, з легким натяком на стегна і груди. Тільки в тітки Роди навколо рота були зморшки від усмішок, а в очах — завжди тепло. Вона любила обійматися. Люк подумав, що годі сподіватися на обійми від жінки, яка стояла зараз біля свого письмового столу, в костюмі сливового кольору і з такими ж підборами. Посмішки, мабуть, з’являться, та вони будуть еквівалентом тридоларової купюри. У погляді місіс Сіґсбі читалося ретельне оцінювання — і нічого більше. Нічого взагалі.
— Дякую, Хададе. Далі я сама.
Санітар (Люк вирішив, що саме ним працює Хадад) ввічливо кивнув і вийшов із кабінету.
— Почнемо з очевидного, — сказала вона. — Ми сам на сам. Невдовзі після прибуття новачків я проводжу з кожним сам на сам приблизно десять хвилин. Дехто, розгублений і розлючений, намагається на мене напасти. Я зла на них за це не тримаю. Чого б, заради всього святого? Нашим найстаршим пожильцям максимум шістнадцять, а середній вік становить одинадцять з половиною років. Діти, інакше кажучи, а в дітей у більшості випадків слабкий контроль імпульсивності. Цю агресивну поведінку я сприймаю як можливість для навчання… і я їх навчаю. Тебе, Люку, теж треба буде вчити?
— Контролю імпульсивності — ні, — відповів Люк.
Він замислився, чи був Нікі серед тих, хто спробував підняти руку на цю охайну маленьку жіночку. Може, треба потім спитати.
— Добре. Прошу сідати.
Люк вмостився на стілець перед її робочим столом, похилився вперед і міцно стис руки між колінами. Місіс Сіґсбі сіла навпроти, з поглядом директорки, яка не стане терпіти жодних викрутасів. Яка дуже жорстко розбирається з викрутасами. Люк іще ніколи не зустрічав безжальних дорослих, але вирішив, що одна така зараз сидить перед ним. Жаска думка, і першим порухом було відкинути її як дурницю. Люк заглушив це поривання. Краще повірити в те, що він просто жив у тепличних умовах. Краще — безпечніше — вважати цю жінку тою, за кого він її брав, якщо і доки не з’ясується протилежне. Ситуація кепська, хоч із цього приводу сумнівів нема. І найгірша помилка, якої він зараз може припуститися, — це дурити себе самого.
— Ти вже заприятелював із дітьми, Люку. Це добре, хороший початок. Під час твого перебування в Передній половині ти познайомишся і з іншими дітьми. Двоє, хлопчик на ім’я Ейвері Діксон і дівчинка на ім’я Гелен Сіммз, щойно до нас прибули. Наразі вони сплять, але вже незабаром ви зустрінетесь, може, з Гелен — іще до відбою о десятій вечора. Ейвері, певно, проспить цілу ніч. Він молодший, тому, коли прокинеться, перебуватиме в нестабільному емоційному стані. Сподіваюся, ти візьмеш його під крило, бо певна, що так само вчинять Каліша, Айріс і Джордж. Може, навіть Нік, хоч ніхто не може передбачити його реакцію. Включно з самим Ніком, гадаю. Допоможеш Ейвері акліматизуватися в новій ситуації — заробиш жетони. Як тобі вже відомо, вони є основним способом розрахунку тут, в Інституті. Тобі вирішувати, але ми за тобою наглядаємо.
«Це я знаю, — подумав Люк. — І слухаєте. Окрім як у тих кількох місцях, де вам не чутно. Якщо припустити, що Морін права».
— Друзі вже поділилися з тобою певною інформацією, і деякі відомості правдиві, а деякі надзвичайно далекі від правди. Зараз я тобі скажу цілковиту правду, тож слухай уважно. — Вона нахилилася вперед, виклала руки перед собою на стіл і зазирнула просто в очі Люку. — Готовий мене слухати, Люку? Бо я, як то кажуть, двічі не пережовую.
— Так.
— «Так» що? — гримнула вона, хоч обличчя лишалося абсолютно спокійним.
— Готовий слухати. Обернувся в увагу.
— Чудово. Деякий час ти поживеш у Передній половині. Може, десять днів, може, два тижні, може, цілий місяць, хоча дуже рідко наші призовники лишаються там аж на стільки.
— Призовники? Хочете сказати, мене мобілізували?
Вона коротко кивнула.
— Саме так. Іде війна, Люку, і тебе призвали послужити своїй країні.
— Чому? Тому що я вряди-годи можу, не торкаючись, посунути склянку чи книжку? Це дур…
— Стули рота!
Шокований майже так само, як після того розгонистого ляпаса Тоні, Люк стулив.