— Так.
Хадад кивнув.
— На деяких дітей так і діє. Запізнена реакція.
Люк вирішив, що зараз його питатимуть щодо цяток чи кіл, але Хадад просто чекав, насвистуючи крізь зуби і відганяючи від себе хмарини мокреців.
Люк пригадав холодні сірі очі місіс Сіґсбі, її безапеляційну відмову розповідати, як таке місце може існувати без певної форми — як це правильно сказати? — мовчазної згоди уряду? Таке враження, що місіс Сіґсбі хотіла, щоб Люк сам здогадався.
«Роби так, як тобі кажуть, і вийдеш звідси цілим і неушкодженим. Повір мені».
Люку було всього дванадцять, і він розумів, що його життєвий досвід досить обмежений, але в одному він був певен: коли хтось каже «повір мені», то зазвичай бреше в очі.
— Тобі вже краще? Можеш іти, синку?
— Так. — Люк випростався. — Тільки я вам не син.
Хадад вишкірився, зблиснувши золотим зубом.
— Поки — син. Ти син Інституту, Люку. Тому розслабся і починай звикати.
Щойно вони зайшли в житловий блок, Хадад викликав ліфт, сказав: «Бувай, крокодиле!» — і ступив у кабіну. Люк попрямував до себе в кімнату, та побачив Нікі Вілгольма, який сидів на підлозі перед автоматом із льодом і їв шоколадні цукерки з арахісовим маслом. У Нікі над головою висів плакат із двома мультяшними бурундуками, що в них з усміхнених ротів виривалися хмаринки зі словами. У лівій було написано: «Живи життям, яке любиш!», а в правій: «Люби життя, яким живеш!» Люк спантеличено витріщився на плакат.
— Як схарактеризувати подібний постер, що висить у подібному місці, розумнику? — спитав Нікі. — Іронія, сарказм чи лайно собаче?
— Усе разом, — відповів Люк і присів поруч із Нікі.
Той простягнув йому упаковку «Різ».
— Хочеш другу?
Люк хотів. Він подякував, вийняв цукерку з гофрованої обгортки і з’їв її за три швидкі укуси. Нікі здивовано за ним спостерігав.
— Тобі зробили перший укол, так? Від них дико хочеться солодкого. На вечерю ти, певно, багато не з’їси, але десерт вмелеш. Неодмінно. Кіл ще не бачив?
— Ні.
Тут Люк згадав, як похилився і схопився за коліна, чекаючи, поки минеться запаморочення.
— Хоча може. Що воно таке?
— Лаборанти називають їх «вогниками Штазі». Це частина підготовки. Мені робили мало уколів, і тестів майже не проводили, бо я ТК-поз. Так само як Джордж, а Каліша — ТП-поз. Якщо ти середняк, то тобі більше всього дістається. Ну, середняками нас усіх назвати важко, інакше нас би тут не було, але ти розумієш, про що я.
— Вони хочуть посилити наші здібності?
Нікі стенув плечима.
— До чого нас готують?
— До того, що відбувається в Задній половині. Як пройшла зустріч зі стервоматкою? Штовхнула тобі промову про служіння країні?
— Вона сказала, що мене мобілізували. А мені це більше нагадує примусове «гуртове» вербування. Ще в сімнадцятому і вісімнадцятому століттях, коли капітанам бракувало матросів на кораблях…
— Я знаю, що таке примусове вербування, Люкі. Я, до твого відома, теж учився в школі. І ти не помиляєшся. — Нікі підвівся. — Вставай, ходімо на майданчик. Даси мені ще один урок із шахів.
— Мені, мабуть, хочеться просто полежати, — відповів Люк.
— А ти справді блідий на лице. Але ж цукерка допомогла, так? Зізнайся.
— Так, — погодився Люк. — Що ти зробив, щоб отримати жетон?
— Нічого. Морін мені його підсунула перед тим, як іти зі зміни. Каліша права щодо неї, — знехотя промовив Нікі. — Якщо в цьому палаці срані і є хороша людина, то це Морін.
Вони підійшли до дверей у Люкову кімнату. Нікі підняв кулак, і Люк стукнув об нього своїм кулаком.
— Побачимося, коли пролунає тень-телень, розумако. А поки — не вішай кирпу.
Морін і Ейвері
Люк запав у сон, сповнений неприємних уривчастих видінь, і прокинувся лише тоді, як пролунав тень-телень до вечері. Він був радий цьому передзвону. Нікі таки помилився — Люкові хотілося їсти, і він зголоднів за товариством так само, як і за їжею. Однак він зупинився в буфеті перевірити, чи діти не забивали йому баки. Як виявилось, не забивали. Біля автомата зі снеками стояв іще один — вінтажний і доверху забитий сигаретами. Згори на підсвіченому квадраті виднілися чоловік і жінка у вишуканій сукні, вони курили на балконі і сміялися. Поруч був іще один автомат на жетонах — з алкогольними напоями в маленьких пляшечках, що їх деякі схильні до пиятики учні Брода називали «рейсовими ковточками». Пачку сигарет можна було дістати за шість жетонів, пляшечку «Чорничного вина Леру» — за п’ять. У протилежному кінці кімнати стояв яскраво-червоний холодильник із колою.