— У мене таке враження, що він не дуже обтяжений інтелектом.
Каліша глянула на Люка так, що в нього розпашілося обличчя, так само, як коли вона перехопила погляд на ноги Гелен і поглузувала з цього приводу.
— Тобі, мабуть, весь світ видається не обтяженим інтелектом.
— Ні, я не такий, — запротестував Люк. — Я просто хотів сказати, що…
— Розслабся. Я знаю, що ти хотів сказати, але йому не мізків бракує. Не зовсім. Бути таким потужним ТП, як він, певно, не дуже добре. Коли ти не знаєш, що думають люди, то тобі змалечку доводиться… гм-м-м…
— Розшифровувати сигнали?
— Ага, воно. Звичайні люди виживають за рахунок того, що вгадують емоції за виразом обличчя, оцінюють інтонації разом зі словами, які чують. Це наче нарощувати собі зуби, щоб жувати тверду їжу. А цей малий серунчик — як кроленятко Тампер з диснеївського мультику. Його зуби ні на що не годяться, окрім трави. Розумієш мене?
Люк сказав, що розуміє. Каліша зітхнула.
— Інститут — паскудне місце для Тампера, але, може, це не так уже й важливо, оскільки ми всі зрештою потрапимо в Задню половину.
— А наскільки він сильний ТП, наприклад, порівняно з тобою?
— Дофігіща сильний. Є така штука, що вони її вимірюють, МНФ. Якось піддивилася її в ноутбуці лікаря Гендрікса, і це має бути якийсь крутий показник, може, найкрутіший з усіх. Ти в нас голова, то, може, знаєш, що воно означає?
Люк не знав, але мав намір дізнатися. Ну, якщо в нього спершу комп’ютер не заберуть.
— Що б воно не було, але в цього малого МНФ має просто зашкалювати. Я з ним розмовляла! Це була справжня телепатія!
— Але ж ти мала справу з іншими ТП, навіть якщо вони рідкісніші за ТК. Може, не в зовнішньому світі, але тут — так точно.
— Ти не розумієш. Певно, просто не можеш. Це наче слухати платівку на програвачі, коли гучність на мінімумі, або слухати, як хтось розмовляє у подвір’ї, коли ти сидиш на кухні і працює посудомийка. Інколи взагалі нічого не розібрати, наче ти не на ту хвилю налаштований. А цей випадок — реальна тема, мов у фантастичному кіно. Люку, ти мусиш піклуватися про нього, коли мене не буде. Бо він — що той клятий Тампер. Воно й не дивно, що малий поводиться не на свій вік. Його життя ще не било.
Найбільше Люка вразила фраза «коли мене не буде».
— Ти… тобі хтось уже казав, що час іти в Задню половину? Може, Морін натякала?
— А в цьому нема потреби. Зі мною вчора жодних сраних тестів не проводили. І уколів теж не робили. Це знак. І Нік теж піде. Джордж і Айріс, мабуть, пробудуть трохи довше.
Вона ніжно обхопила рукою Люкову потилицю, від чого хлопець знову відчув той самий електричний імпульс.
— Я зараз хвилинку пограю роль сестри, Люку, твоєї старшої сестри, тож вислухай мене. Якщо в дівчинці-панкусі тобі подобається тільки те, як вона вихляє стегнами, то хай воно так і буде. Тут не варто сильно прив’язуватися до людей. Бо коли вони йдуть, з тобою пиздець шо коїться, а йдуть усі. Але про цього малого піклуйся, поки буде змога. Коли я думаю, що Тоні, або Зік, або та сучка Вайнона можуть його вдарити, то мені аж плакати хочеться.
— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Люк, — але сподіваюся, що ти тут іще довго пробудеш. Бо я за тобою сумуватиму.
— Дякую, але це саме те, про що я тобі щойно казала.
Вони трохи посиділи мовчки. Люк розумів, що скоро йому доведеться піти, а не хотілося. Він був ще не готовий лишатися на самоті.
— Гадаю, я зможу допомогти Морін, — тихо, майже не рухаючи губами, мовив Люк. — З тими боргами по кредитках. Але мені треба буде з нею поговорити.
Зачувши це, Каліша розчахнула очі й усміхнулася.
— Справді? Було б класно. — Вона піднесла губи до його вуха, і тілом знову забігала мурашня. Люк боявся дивитися собі на руки, бо там могли повиступати сироти. — Тільки не барися. За день чи два в неї почнеться тижнева відпустка. — Тепер дівчина поклала руку, о Боже, Люкові на стегно, так високо, де його навіть мама вже не торкалася. — Але коли відпустка скінчиться, вона три тижні пробуде десь в іншому місці. Ти зустрічатимешся з нею в коридорах чи бачитимеш у підсобці, але й по всьому. Вона не хоче нічого пояснювати навіть у безпечних зонах, тож, певно, це вона йде працювати в Задню половину.
Каліша прибрала губи від вуха, а руку — зі стегна, і Люкові закортіло, аби дівчина схотіла поділитися з ним іще якимось секретом.
— Іди до себе, — сказала вона, і з маленького бісика в її очах Люк зрозумів, що Каліша знає, як на нього вплинули ці доторки. — Спробуй трохи покуняти.