Коли тест скінчився, до лікаря Еванса приєдналася лікарка Річардсон. Сьогодні на ній був костюм-трійка зі спідницею і високі підбори. Вона немов одяглася для ділової зустрічі з керівництвом.
— Люку, як ти сьогодні оцінюєш свій біль за десятибальною шкалою?
— На двійку, — сказав він. — А бажання забратися звідси нафіг за десятибальною шкалою дорівнює одинадцяти.
Річардсон хіхікнула, наче це був помірно смішний жарт, попрощалася з лікарем Евансом (назвавши його Джимом) і пішла.
— То хто виграв? — спитав Джордж у Еванса.
Лікар поблажливо посміхнувся.
— Тест не про це, Джордже.
— Розумію, але хто виграв?
— Ви обидва стали досить спритні, щойно призвичаїлись до тренажера, як це й очікується від ТК. Сьогодні тестів більше не буде, хлопці, хіба не чудово? Хададе, Джо, будь ласка, відведіть цих юнаків нагору.
Дорогою до ліфта Джордж сказав:
— Я, мабуть, шістьох пішоходів переїхав, поки збагнув, що до чого. А ти скількох?
— Тільки трьох, та я ще врізався в шкільний автобус. Там теж могли бути жертви.
— Ну ти паскуда. Я автобуса взагалі не помітив.
Приїхав ліфт, і всі четверо зайшли в кабіну.
— Насправді, я сімох збив, — сказав Джордж. — Останнього — навмисно. Уявив, що це Зік.
Джо з Хададом перезирнулися і розсміялися. І Люк відчув до них легку приязнь. Не хотів відчувати, та що поробиш.
Коли двійко доглядачів повернулися в ліфт і рушили вниз, мабуть, до себе в підсобку на перерву, Люк сказав:
— Після цяток вони влаштували тобі тест із картами. На телепатію.
— Так, я тобі вже казав.
— А на ТК вони тебе колись перевіряли? Просили ввімкнути лампу чи повалити низку доміно?
Джордж почухав голову.
— От як ти про це спитав, то розумію, що ні. Чого б їм перевіряти, як вони вже і так знають, що я все це можу? Тобто якщо вдалий день випаде. А тебе?
— Нє-а. І я зрозумів твою позицію, проте все одно якось дивно, що вони не бажають випробувати межі наших можливостей.
— Тут узагалі ні в чому немає сенсу, Люкі-Лю. Починаючи з нашого перебування тут. Ходімо гамати.
Більшість дітлахів їли ланч у кафетерії, але Каліша з Ейвері були на майданчику. Вони сиділи на гравії, притулившись спинами до сітчастого паркану, і дивилися одне на одного. Люк сказав Джорджу, щоб той ішов на ланч, а сам рушив надвір. Симпатична чорношкіра дівчина і маленький білошкірий хлопчик не говорили… і водночас таки говорили. Ось і все, про що дізнався Люк, бо тема розмови лишилася для нього загадкою.
Він згадав академічні тести і дівчину, яка спитала про математичне рівняння, де йшлося про якогось хлопа Аарона і скільки він мав заплатити за номер в готелі. Це наче сталось в іншому житті, але Люк ясно пам’ятав, як не міг зрозуміти, чому така проста для нього задача виявилась такою складною для неї. А тепер він зрозумів. Те, що відбувалось між Калішею та Ейвері там, біля паркану, було для нього так само недосяжним.
Каліша озирнулася і помахала йому рукою.
— Пізніше поговоримо, Люку. Іди поки поїж.
— Окей, — сказав він, але за ланчем поговорити не зміг, бо Каліша так і не з’явилася.
Потім, після глибокого і міцного сну (він нарешті здався і випив одну пігулку), Люк рушив коридором у напрямку майданчика і зали відпочинку, але зупинився біля дверей до кімнати Каліші. Вони стояли навстіж. Рожеве покривало і подушки з рюшами зникли. Зникло і фото Мартіна Лютера Кінга в рамці. Люк стояв там, затуливши рота рукою, розчахнувши очі, намагаючись укласти це в себе в голові.
Люк вирішив, що якби вона опиралась, як Нікі, то шум його розбудив би попри всяку пігулку. Другий варіант, що вона пішла з ними добровільно, здавався менш приємним, але, треба визнати, більш вірогідним. У будь-якому разі дівчина, яка двічі його поцілувала, зникла.
Люк повернувся до себе в кімнату і зарився обличчям у подушку.
Тієї ж ночі Люк показав на камеру ноутбука жетон, щоб «розбудити» пристрій, а тоді пішов до містера Ґріффіна. Те, що він і досі мав змогу туди заходити, було обнадійливо. Ясна річ, сракоголове керівництво цього закладу могло пречудово знати про чорний хід, яким користується Люк, але що з того? А з того напрошувався висновок, і досить резонний, як на Люка: зрештою, посіпаки місіс Сіґсбі можуть підловити його на спогляданні зовнішнього світу, це, власне, було дуже навіть імовірно, але поки що ніхто нікого не зловив. Екран комп’ютера ніхто не моніторив. До певних питань вони ставляться досить недбало, подумалося Люку. Може, навіть до багатьох питань, а чом би й ні? Вони ж мають справу не з військовими арештантами, а всього лиш з купкою переляканих, розгублених дітей.