Стартувавши на сайті містера Ґріффіна, він перейшов на сторінку «Стар Триб’юн». У сьогоднішньому заголовку йшлося про безперестанну гризню за систему охорони здоров’я, яка вже тривала роками. Знайомий жах того, які новини можуть його чекати за першою шпальтою, — і Люк мало не вийшов на робочий стіл. Можна було б стерти пошукову історію, вимкнути ноутбук і лягти спати. Може, навіть ковтнути другу пігулку. Як не знаєш, то й не болітиме, як ішлося в ще одній примовці, і чи не зазнав він за сьогодні вже достатньо болю?
А тоді Люк подумав про Ніка. Чи відступив би Нікі Вілгольм, якби знав про чорний хід на кшталт містера Ґріффіна? Може, і ні, майже напевно, що ні, тільки от Люк не був таким сміливим, як Нікі.
Він пригадав, як Вайнона видала йому жменю жетонів, як він впустив один, а вона назвала його солопієм і наказала підібрати. І Люк підібрав, навіть не пікнувши. Нікі так би теж не вчинив. Люк майже почув, як він каже: «Сама підбирай, Вінні», — а потім приймає удар. Може, навіть дає здачі.
Але Люк був не таким. Люк Елліс був звичайним чемним хлопчиком, робив усе як скажуть: і в хатніх справах, і в шкільному оркестрі. Він ненавидів свою кляту трубу, вона на кожній третій ноті видавала фальш, але діватись було нікуди, бо містер Ґрієр сказав, що Люкові потрібен ще якийсь гурток, окрім шкільної спортивної секції. Люк Елліс був одним із тих, хто наступає на горло власній пісні, щоб видаватись компанійським, щоб люди не подумали, наче він ще й дивак на додачу до вундеркінда. Люк збирав собі всі галочки з правильної комунікації, а тоді повертався до книжок. Бо існує така собі прірва, а в книжках ховаються магічні закляття, щоб викликати з глибин прірви всі її величні таємниці.
Для Люка ці таємниці багато важили. Може, колись у майбутньому він напише власну книгу.
Але тут єдиним майбутнім була Задня половина. І тут правду життя становила сентенція: «Яка з цього користь?»
— Ну і хер з ним, — прошепотів Люк і зайшов у розділ місцевих новин. Стук серця віддавався у вухах, пульсував у маленьких ранах, які вже починали загоюватись під бинтами.
Особливо щось вишукувати не знадобилось. Щойно Люк побачив свою торішню шкільну фотографію, то дізнався все, що хотів. Заголовок читати не було потреби, та він усе одно прочитав:
ТРИВАЮТЬ ПОШУКИ ЗНИКЛОГО СИНА ВБИТОГО ПОДРУЖЖЯ З ФАЛЬКОН-ГАЙТС
Різнобарвні вогні повернулись, завихрували, запульсували. Люк примружився на них, вимкнув ноутбук, став на ноги — наче не на свої, а на чужі — і за два тремтливі широкі кроки опинився на ліжку. Він лежав при тьмяному світлі настільної лампи і витріщався в стелю. Зрештою ці бридкі цятки в стилі поп-арт почали щезати.
«Вбите подружжя з Фалькон-Гайтс».
Люк відчув, що в центрі його свідомості розчахнулася незвідана до того ляда, і лиш одна думка — ясна і потужна — не дозволяла йому в ту ляду провалитися: «Вони можуть за мною підглядати». Він гадав, що їм невідомо про сайт містера Ґріффіна і про його змогу отримувати доступ до зовнішнього світу. Гадав, що їм також невідомо про вогники, які спричинили суттєві зміни в його мозку, і що вони вважали свій експеримент невдалим. Принаймні поки що. Ось які надбання в Люка, і вони можуть виявитися дуже цінними.
Посіпаки місіс Сіґсбі не всесильні. Доказ тому — можливість досі користуватися сайтом містера Ґріффіна. Вони чекали від «резидентів» хіба що явних проявів непокори. І коли цю непокору вибивали переляком, шокером або кулаком, то дітей можна було ненадовго лишати на самоті, як це зробили Джо і Хадад, лишивши його віч-на-віч із Джорджем у кабінеті «С-11» і пішовши собі по каву.
«Вбите подружжя».
Ці слова і стали тою лядою, в яку дуже легко провалитися. Від самого початку Люк був майже певен, що йому брешуть, але це «майже» не дозволяло ляді прочинитися. Воно лишало місце для слабкої надії. А відвертий заголовок поклав надії край. І оскільки вони були мертві, «вбиті», то хто став найбільш вірогідним підозрюваним? «ЗНИКЛИЙ СИН», ясна річ. Детективи, які розслідували справу, вже мали б дізнатися, що Люк особливий, малий геній, а хіба малі генії не схильні мати нестабільну психіку? І легко з’їжджати з котушок?