Деякі ці «приїжджі» групи складалися з трьох осіб, деякі — з чотирьох. У Люка вони асоціювалися з військовими, мабуть, тільки через те, що всі чоловіки носили короткі зачіски, а жінки збирали волосся в тугий пучок на потилиці. Він чув, як один доглядач назвав якусь групу Смарагдовими. А лаборант назвав другу групу Рубіновими. Остання складалася з трійці: двох жінок і одного чоловіка. Люк знав, що Рубінові — це саме той загін, який приїхав у Міннеаполіс, щоб убити його батьків і викрасти його з дому. Він спробував дізнатися їхні імена, вслухався як вухами, так і думками, і вловив тільки одне: жінка, яка тої останньої ночі у Фалькон-Гайтс розпилила йому щось в обличчя, звалася Мішель. Коли вона побачила в коридорі Люка, який саме схилявся над фонтанчиком, то погляд її промайнув повз нього… а тоді на секунду-дві повернувся.
Мішель.
Ще одне ім’я, яке треба запам’ятати.
Уже невдовзі Люк знайшов підтвердження своїй теорії про те, що цим людям доручено постачати в Інститут новеньких ТК і ТП. Загін Смарагдових саме сидів у кімнаті відпочинку, а Люк стояв біля входу, вкотре перечитуючи плакат із гігієни, і почув, як чоловік каже, що їм треба їхати в Міссурі, на ще один швиденький забір. Наступного дня до їхньої гінкої комуни в Західному крилі приєдналася спантеличена чотирнадцятирічна дівчина на ім’я Фріда Браун.
— Мені тут не місце, — сказала вона Люку. — Це якась помилка.
— Якби ж то, — відповів Люк, а тоді розказав, як можна дістати собі жетонів.
Він був не певен, що дівчина сприймає інформацію, та зрештою до неї все дійде. До всіх доходило.
Ніхто наче не заперечував, що Ейвері майже щоночі спить у кімнаті Люка. Він був поштарем, приносив із Задньої половини від Каліші листи, послання, які передавались не Поштовою службою США, а телепатією. Факт убивства батьків був ще надто свіжим і болісним, аби ці листи пробудили Люка від напівсновидницького стану, але новини все одно були тривожні. Вони також мали просвітницький характер, хоч без цього просвітництва Люк міг би спокійно обійтися. У Передній половині з дітлахами проводили тести й карали за непослух. У Задній половині їх ставили до роботи. Експлуатували. І, схоже, потроху знищували.
Від фільмів боліла голова, і цей біль після кожного кіноперегляду сильнішав і довшав. Каліша розповідала, що Джордж, коли тільки туди потрапив, почувався нормально, хіба що перелякався, але за чотири чи п’ять днів цяток, фільмів і пекучих уколів у нього також розболілась голова.
Фільми показували в маленькому кінозалі з м’якими зручними кріслами. Починалося все зі старих мультиків — коли з Дорожнім Бігуном, коли з Баґзом Банні, коли з Ґуффі та Мікі. Потім, після розігріву, відбувався справжній показ. Каліші здавалося, що фільми короткі, з пів години максимум, але напевно було важко сказати, бо під час і після того в неї паморочилась і боліла голова. З усіма так відбувалось.
На перших двох сеансах, що на них побувала Каліша, дітям показували по два фільми. У першому головну роль виконував чоловік з обріділим рудим волоссям. Він носив чорний костюм і їздив на блискучій чорній автівці. Ейвері намагався показати машину Люку, але той побачив лиш розпливчасту картинку, може, тому, що Каліша більше не спромоглася передати. І попри те він вирішив, що то лімузин або таун-кар, бо Ейвері сказав, що пасажири рудоволосого чоловіка завжди їздили позаду. Крім того, водій відчиняв пасажирам двері, коли вони сідали чи виходили. З ним їздили практично одні й ті самі люди, переважно старі білі чоловіки, та був іще один, молодший, зі шрамом на щоці.
— Ша каже, це постійні клієнти, — прошепотів Ейвері, коли вони з Люком вляглися спати. — Каже, що це місто Вашингтон, бо чоловік їздить повз Капітолій і Білий дім, а інколи вона бачить оту велику кам’яну голку.
— Монумент Вашингтона.
— Ага, точно.
Під кінець фільму рудий змінив чорний костюм на повсякденний одяг. Показали, як він їздить верхи, потім гойдає на гойдалці маленьку дівчинку, потім їсть морозиво з цією ж дівчинкою на лавці в парку. Після того на екрані з’явився лікар Гендрікс, який тримав незапалений бенгальський вогник, що ними бавляться на Четверте липня.