— У задню половину Задньої половини?
— Мабуть. Але їй стало легшати.
— Може, дали знеболювальне. Чи заспокійливе.
— Не думаю. Радше їй просто полегшало. Може, Каліша допомогла?
— Мене не питай, — сказав Люк. — Звідки мені знати?
Але Ейвері його не слухав.
— Є спосіб допомогти, мабуть… Так, щоб вони…
Він замовк. Люк уже вирішив, що Ейвері поринає в сон, коли малий поворухнувся і мовив:
— Там щось дуже погане відбувається.
— Там взагалі дуже погано, — сказав Люк. — Фільми, уколи, цятки… все погано.
— Так, але це щось інше. Щось гірше. Як… Не ’наю…
Люк притулився чолом до Ейвері і став вслухатися, як міг. І вловив гудіння, наче десь високо над головою летів літак.
— Звук? Мов щось у небі летить?
— Так! Але не літак. Радше як бджолиний рій. Гудіння. Здається, воно йде із задньої половини Задньої половини.
Ейвері посовався в ліжку. При світлі лампи скидався вже не на дитину, а на стурбованого дідуся.
— Голова болить усе дужче і дужче, довше і довше, бо їх без кінця змушують дивитися на цятки… сам знаєш, спалахи… і їм без кінця роблять уколи і показують фільми.
— І бенгальський вогник, — сказав Люк. — Вони мають його побачити, бо це пусковий сигнал.
— Ти про що?
— Ні про що. Засинай.
— Не думаю, що вийде.
— Спробуй.
Люк обійняв Ейвері й глянув на стелю. Він згадав стару блюзову пісню, яку була наспівувала його мама: «Із першого ж дня я була твоя. Забрав усе краще, то бери й решту, любий, — я пропаща».
Люк дедалі більше переконувався, що саме для цього їх тут і тримають — забрати все краще. Їх перетворювали на зброю і використовували, аж доки висотували вщент. Тоді їх відправляли в задню половину Задньої половини, і вони приєднувались до гудіння… чи що воно таке.
Такого бути не може, сказав собі Люк. От тільки люди думають, що такого Інституту теж не може бути, і вже напевно в Америці, а якби був, то неодмінно пішли б чутки, бо в наші дні таємниць не існує: ніхто не тримає язика за зубами. Але ось маємо — він в Інституті. Діти в Інституті. Спогад про Гаррі Кросса, якого судомило на підлозі в кафетерії, і піна лилася з рота, — жахливий; маленька вразлива дівчинка зі звернутою шиєю і тьмяними очима, які дивляться в порожнечу, — ще гірше; але ніщо не могло зрівнятися з тим, коли ти зазнаєш постійного мозкового штурму, аж доки не приєднуєшся до бджолиного гудіння. Якщо вірити Ейвестеру, саме це мало не сталося сьогодні з Айріс, і скоро це станеться з Нікі, за яким сохнуть усі дівчата, а також із дотепником Джорджем.
І з Калішею.
Зрештою Люк заснув. А коли прокинувся, сніданок уже скінчився, і в ліжку з ним нікого не було. Люк вибіг у коридор і помчав у кімнату до Ейвері, здогадуючись, щó він там може побачити, але постери висіли на місці, і солдатики нерівним строєм лежали на комоді.
Люк із полегкістю видихнув, а потім скривився, коли хтось зарядив йому потиличника. Він озирнувся і побачив Вайнону (на прізвище Бріґґз).
— Одягни штани, юначе. Я волію не дивитися на мужиків у спідньому, якщо їм не двадцять два і стояка нема. А це не про тебе.
Вайнона дочекалась, поки Люк піде. Він показав їй середній палець (окей, коло грудей, а не в повітрі, але все одно було класно) і повернувся до себе вдягатись. У кінці коридору, на стикові з іншим крилом, він побачив візок з білизною і написом «Дендракс». Його там могла лишити Джолін чи будь-яка інша покоївка, що прийшла допомогти з поточним напливом «гостей», але Люк знав, що це Морін. Він її відчував. Вона повернулася.
Зустрівшись із Морін п’ятнадцять хвилин по тому, Люк подумав: «Такою хворою я її ще не бачив».
Вона прибиралася в кімнаті близнючок, знімала постери з диснеївськими принцами і принцесами, дбайливо укладала їх в картонні коробки. Ліжка малих Ґ. вже стояли голі, простирадла скинуті в кошик Морін з рештою брудної білизни, що вона назбирала.
— Де Ґерда? — спитав Люк.
Він також міркував, де можуть бути Гаррі з Ґретою, уже не кажучи про інших, які померли в результаті цих сраних експериментів. Чи є десь у цій пекельній дірі крематорій? Може, на поверсі «Е»? Якщо так, то фільтри там стоять за останнім словом техніки, інакше він би чув дим від спалювання дитячих трупів.
— Не став мені жодних питань, і я не брехатиму. Іди собі, Люку, ходи у справах.
Вона говорила коротко і сухо, зневажливо, але це все було вдавано. Навіть слабка телепатія в чомусь допомагала.