Отже, Морін була нишпоркою, вислуховувала дітей у місцях, де начебто безпечно, а тоді доповідала Сіґсбі (або Стекгаусу) ті дрібки інформації, що вони їй нашепотіли. Може, вона й не сама; були ще двійко приязних доглядачів, Джо і Хадад, вони також могли нишпорити. У червні Люк би зненавидів за це Морін, але зараз був липень, і він дуже подорослішав.
Люк пішов у ванну і, стягаючи штани, впустив записку Морін в унітаз, так само як послання Каліші — здавалося, сто років тому.
Того дня після обіду Стіві Віппл затіяв гру у «вибивайла». Більшість узяли участь, але Люк відмовився. Він пішов по шахівницю до скрині з приладдям (у пам’ять про Нікі) і розіграв одну з найкращих партій в історії: Яків Естрін — Ганс Берлінер, Копенгаген, 1965 рік. Сорок два ходи, класика. Люк міняв сторони — білі, чорні, білі, чорні, рухав фігури з пам’яті, а розумом зосередився на записці Морін.
Він був не в захваті від того, що Морін — шпигунка, але розумів її мотивацію. Тут були люди з хоч якимись рештками совісті, але робота в подібних місцях знищує всі моральні орієнтири. Вони теж були приречені, знали про це чи ні. Морін, певно, також. Зараз важило тільки одне — чи вона справді знає спосіб звідси вибратись. І для цього їй потрібно передати інформацію так, щоб місіс Сіґсбі і той чоловік Стекгаус (ім’я: Тревор) нічого не запідозрили. Стояло ще природне питання, чи можна їй довіряти взагалі. Люк вважав, що можна. І не просто тому, що він допоміг із її бідою, але й тому, що записку сповнювала якась відчайдушність, наче жінка вирішила поставити всі свої фішки на єдиний оберт рулетки. Окрім того, хіба в нього був вибір?
Ейвері ухилявся від м’яча в центрі кола, і зрештою хтось поцілив йому просто в обличчя. Малий сів на землю і заплакав. Стіві Віппл допоміг йому підвестися й оглянув носа.
— Крові немає, ти в порядку. Не хочеш піти посидіти там з Люком?
— Ейвері! — покликав Люк і підняв руку з кількома жетонами. — Хочеш крекерів з арахісовим маслом і кóли?
Ейвері потупцяв до Люка, забувши про удар в обличчя.
— Авжеж!
Вони пішли в буфет. Ейвері вкинув жетон у шпарину автомата, а коли нагнувся підбирати снек, Люк нахилився до нього і зашепотів на вухо:
— Хочеш допомогти мені звідси вибратись?
Ейвері підняв пачку «Набз».
— Будеш?
І в голові Люка засвітилось і згасло слово: «Як?»
— Візьму один, а ти решту бери, — сказав Люк і послав назад два слова: «Увечері розповім».
Відбувались одночасно дві розмови: одна — вголос, друга — в них у головах. Саме так вони вчинять і з Морін.
Люк на це сподівався.
Наступного дня після сніданку Ґледіс і Хадад відвели Люка до кабінету з баком для занурень. І лишили його там із Зіком та Дейвом. Зік Йонідіс мовив:
— Ми тут проводимо тести, та, окрім того, ще й умочуємо поганих хлопчиків і дівчаток, які не кажуть нам правди. А ти кажеш правду, Люку?
— Так, — відповів Люк.
— То ти телеп?
— Хто? — Він чудово розумів, що Зік-Виродок має на увазі.
— Телеп. ТП. Утямив?
— Ні. Я ТК, хіба забули? Рухаю ложки й усяке таке. — Він спробував усміхнутися. — Але гнути їх не виходить. Я намагався.
Зік похитав головою.
— Якщо ти ТК і бачиш цятки, то стаєш телепом. Якщо ти ТП і бачиш цятки, то починаєш совати ложки. Сам знаєш, як воно працює.
«Це ви самі не знаєте, як воно працює, — подумав Люк. — У вас тут ніхто не знає». Він згадав, як хтось, чи то Каліша, чи то Джордж, сказав йому, що лікарі знатимуть, коли ти брехатимеш із приводу цяток. Люк прикинув, що, може, так і є, що, може, це видно з електроенцефалограми, та чи знали вони насправді? Ні. Зік блефував.
— Я бачив цятки, кілька разів бачив, але думки читати не можу.
— А Гендрікс і Еванс вважають, що можеш.
— Справді не можу.
Люк глянув на доглядачів до незмоги щирими очима.
— От зараз і дізнаємось, чи це правда, — сказав Дейв. — Роздягайся, соколику.
Іншого вибору не було, тож Люк зняв із себе одяг і заліз у резервуар. Бак був десь чотири фути глибиною і футів вісім у діаметрі. Вода виявилась прохолодною і приємною, що було добре.
— Я загадав тварину, — сказав Зік. — Яку?