Кіт. Люк побачив не образ, а тільки слово, велике і яскраве, як вивіска пива «Будвайзер» у вікні якогось бару.
— Не знаю.
— Окей, соколику, будемо грати за твоїми правилами. Роби глибокий вдих, пірнай і рахуй до п’ятнадцяти. Між цифрами вставляй «як ся маєш». Раз — як ся маєш, два — як ся маєш, три — як ся маєш, тощо.
Люк усе виконав. А коли виринув, Дейв (прізвище невідоме, принаймні поки що) спитав, яку тварину загадав він. У голові витало слово «КЕНГУРУ».
— Не знаю. Кажу ж, я ТК, а не ТП. Навіть не ТК-поз.
— Тому знову йдеш під воду, — сказав Зік. — Тридцять секунд і «як ся маєш» після кожної цифри. Я слідкуватиму за часом, орлику.
Третє занурення тривало сорок п’ять секунд, четверте — цілу хвилину. І після кожного Люку ставили питання. З тварин переключилися на імена доглядачів: Ґледіс, Норма, Піт, Присцилла.
— Не можу я! — закричав Люк, витираючи воду з очей. — Як ви не розумієте?
— Розумію тільки те, що наступна спроба буде на хвилину з чвертю, — відповів Зік. — А поки рахуватимеш, подумай, скільки ще триватиме наша розвага. Усе в твоїх руках, соколику.
Дорахувавши до шістдесяти семи, Люк спробував виринути. Зік ухопив його за голову і штовхнув назад під воду. Люк виринув за хвилину п’ятнадцять, серце важко калатало.
— Про яку спортивну команду я зараз думаю? — спитав Дейв, і подумки Люк побачив яскраву вивіску на барі з написом «ВІКІНГЗ».
— Не знаю я!
— Брехня, — сказав Зік. — Хвилина тридцять, поїхали.
— Ні, — відповів Люк, сіпнувшись геть від Зіка до центру резервуара. Він намагався не панікувати. — Я не можу.
Зік закотив очі.
— Не будь таким страхопудом. Нирці за морськими вушками проводять під водою по дев’ять хвилин. А мені треба якихось дев’яносто секунд. Якщо тільки ти не надумаєш розповісти, яка в дядька Дейва улюблена спортивна команда.
— Він мені не дядько, і нічого я не можу розповісти. Випустіть мене. — І мимоволі додав: — Будь ласка.
Зік відстебнув із пояса шокер і напоказ викрутив потужність на максимум.
— Хочеш, щоб я цим води торкнувся? То я торкнусь, і ти затанцюєш, як Майкл Джексон. А тепер сунь сюди.
Не маючи вибору, Люк посунув до краю резервуара. «Це весело», — сказала колись Річардсон.
— Останній шанс, — мовив Зік. — Про що я думаю?
«Вікінгз», «Вікінгз» з Міннесоти, земляки Люка.
— Я не знаю.
— Окей, — з удаваним жалем сказав Зік. — Субмарина ВМС США «Люк» іде на занурення.
— Стривай, дай йому пару сек наготуватися, — втрутився Дейв. Він мав занепокоєний вигляд, і це занепокоїло Люка. — Набери повні легені повітря, Люку. І намагайся зберігати спокій. Коли тіло б’є на сполох, то використовує більше кисню.
Люк із дюжину разів вдихнув і видихнув, тоді занурився. Рука Зіка торкнулася його голови, схопила за волосся. «Тихо, тихо, тихо, — думав Люк, а також: — Ах ти ж наволоч, Зіку, яка ж наволоч, терпіти не можу твою садистську пику».
Він витерпів дев’яносто секунд і, віддихуючись, зринув на поверхню. Дейв витер йому обличчя рушником.
— Припини, — прошепотів він Люку на вухо. — Просто скажи, про що я думаю. Цього разу — кінозірка.
«МЕТТ ДЕЙМОН» — засяяла вивіска в думках Дейва.
— Не знаю. — Люк заплакав, сльози текли по мокрому обличчю.
— Гаразд, — мовив Зік. — Хвилина сорок п’ять, поїхали. Сто п’ять довжелезних секунд, і не забудь примовляти між ними «як ся маєш». Зробимо з тебе нирця по морські вушка.
Люк знову подихав перед зануренням, але коли дійшов до сотої секунди, що відраховував їх подумки, то вже був певен, що зараз розтулить рота і набере в легені води. Його витягнуть, зроблять штучне дихання і знов занурять. І це триватиме, доки він не скаже те, що вони хочуть почути, або доки не потоне.
Нарешті Зік прибрав руку з голови. Люк зринув, кашляючи і хапаючи ротом повітря. Йому дали час передихнути, а тоді Зік мовив:
— Облишмо тварин, спортивні команди і все таке. Просто скажи. Скажи — я телеп, я ТП, і все скінчиться.
— Окей! Окей! Я телеп!
— Чудово! — скрикнув Зік. — Прогрес! Яке число я загадав?
На яскравій вивісці було написано «17».
— Шість, — сказав Люк.
Зік зімітував звук, який означає хибну відповідь на телевікторинах.
— Звиняй, сімнадцять. Цього разу — дві хвилини.
— Ні! Я не можу! Прошу!
— Останній раз, Люку, — заговорив Дейв.
Зік так сильно стусонув колегу в плече, що мало з ніг не збив.
— Не кажи те, що може виявитися неправдою. — Він перемкнувся на Люка: — Даю тобі тридцять секунд, щоб насититись киснем, і поїхали. Олімпійська збірна з дайвінгу, любчику.